Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, як принципове положення визначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи.
У статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Усі держави-учасниці, які ратифікували цю конвенцію, зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Також, держави-учасниці повинні забезпечити в максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини; визнавати право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Згідно з положеннями Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
В українському законодавстві закріплено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини та непрацездатних членів сім’ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Кожен учасник сімейних правовідносин має право на судовий захист. Тому, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди другому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, другий із батьків має право звернутись до суду з позовом про усунення цих перешкод.
Крім того, сімейним законодавством передбачено, що мати чи батько дитини, хто проживає окремо від неї, можуть також звернутися із заявою до органу опіки та піклування, для визначення способу участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею.
Таким чином, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.
При розгляді судом таких категорій справ (спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе незаконно тощо) обов’язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає до суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим та суперечить інтересам дитини. Висновок органу опіки і піклування має базуватися на достовірній інформації про усі фактичні обставини, які можуть мати істотне значення та ретельному їх з’ясуванні. Такий висновок є рекомендаційним, тому суд може постановити інше рішення, ніж пропонує орган опіки та піклування.
Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо) місце та час їхнього спілкування.
Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі поведінка батьків, стан психічного здоров’я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.
Крім того, право на сімейне виховання включає в себе також право на спілкування з іншими членами сім’ї: дідом, бабою, іншими родичами. Позбавлення цих осіб права на спілкування та участь у вихованні онуки або онука, може позбавити дитину родинних зв’язків з ними, любові та турботи з їх боку.
Положеннями норм сімейного законодавства прямо передбачено, що баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, брати участь у їх вихованні. У свою чергу, батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати у здійсненні бабою, дідом, прабабою, прадідом своїх прав щодо виховання внуків, правнуків. Якщо такі перешкоди чиняться, баба, дід, прабаба, прадід мають право на звернення до суду з позовом про їх усунення.
Таким чином, право на участь у вихованні та спілкуванні з онуком або онукою гарантується законодавством, а той чиї права на виховання дитини порушені або вчиняються перешкоди щодо їх здійснення, не повинен доводити їх виникнення чи навпаки їх наявність, будь-якими іншими засобами доказування.
Отже, законодавством України закріплено правовий механізм захисту права на участь у вихованні дитини, яке мають як батьки дитини, так і інші члени сім’ї. Водночас, законодавство закріплює обов’язок батьків або інших осіб, з якими проживає дитина, не чинити перешкоди у реалізації батьками, бабою чи дідом своїх прав щодо виховання дітей, внуків.
Залишилиcь запитання?
Источник: protokol.com.ua
Остались вопросы? Обращайтесь!
Поделиться:
Публикации