Позбавлення особи права спадкувати – це захід, що має застосуватися лише в крайньому випадку, з урахуванням передусім характеру поведінки відповідача.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 591/1405/18, в якій досліджував питання усунення від права на спадкування.
Громадянин України звернувся до суду з позовом до особи про усунення від права на спадкування, посилаючись на те, що померла його дружина, після смерті якої залишилося спадкове майно – ½ частина квартири. Спадкоємцями за законом першої черги, крім нього, є діти спадкодавця особа_2 та особа_4, яка відмовилася від прийняття спадщини. За життя його дружина потребувала постійної сторонньої допомоги, оскільки з дитинства мала інвалідність І групи по зору та у 2016 році отримала перелом кісток тазу. У зв’язку з байдужістю відповідача доглядом спадкодавця займався виключно він та сторонні люди. Відповідач не надавала допомоги матері, не цікавилася її життям і здоров’ям, хоча знала про тяжку хворобу та безпорадний стан. Враховуючи викладене, він просив усунути відповідача від права на спадкування за законом.
Рішенням Зарічного районного суду міста Суми в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивач не надав належних, допустимих та безспірних доказів, що є його процесуальним обов`язком, про ухилення відповідача від надання допомоги матері, яка була забезпечена всім необхідним. Відповідач відвідувала спадкодавця, приносила їй продукти харчування, а також пропонувала забрати матір до себе додому, однак позивач заперечував проти цього, оскільки вважав, що дочка не забезпечить належного догляду за хворою. Отже, відсутні підстави для усунення відповідача від права на спадкування за законом за частиною п’ятою статті 1224 Цивільного кодексу України.
Постановою Сумського апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судді ВС підкреслили, що згідно з частиною п`ятою статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Позбавлення особи права спадкувати – це захід, що має застосуватися лише в крайньому випадку, з урахуванням передусім характеру поведінки відповідача.
ВС заважив, що під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку з чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.
Крім того, підлягає з`ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.
При цьому ВС зазначив, що відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.
Судами встановлено, що спадкодавець мала інвалідність І групи по зору з дитинства, у 2010 році в неї стався мікроінсульт, а у 2016 році вона отримала перелом кісток тазу, у зв`язку з чим була позбавлена можливості самостійно себе обслуговувати та потребувала постійної сторонньої допомоги.
Разом з тим допитані в суді першої інстанції свідки підтвердили, що вона за життя була забезпечена належним піклуванням, оскільки її доглядав чоловік, якому допомагали сусіди. Її донька також відвідувала хвору матір, декілька разів прибирала у квартирі, купувала продукти, у 2016 році возила її до лікарні. При цьому відповідач мала намір забрати матір до себе додому, однак позивач заперечував проти цього, оскільки вважав, що дочка не забезпечить належного догляду за хворою, оскільки працює.
ВС зазначив, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції – без змін.
Читайте также:
Поделиться: