Право власності на спірне житло було обтяжене тривалим проживанням відповідача у цьому житлі.
Тривалий час проживання особи в житлі є достатньою підставою для того, щоб вважити відповідне житло належним такій особі у розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її із відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 639/1502/18.
З матеріалів справи стає відомо, що у 2004 році до власника квартири звернулася громадянка України з проханням дозволити їй тимчасово пожити у квартирі, на що він надав свою усну згоду. Письмової угоди вони не укладали. Згодом він неодноразово звертався до громадянки України з проханням звільнити квартиру, проте добровільно виселятися вона відмовлялась. Окремо було встановлено, що жінка у спірній квартирі не зареєстрована, та комунальні платежі, окрім плати за електроенергію, не сплачувала.
У 2018 році власник квартири звернувся до суду із позовом про зобов’язання громадянки України не чинити йому перешкод у користуванні власністю та виселення її з квартири.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду, позов задоволено.
Не погоджуючись із рішенням судів, громадянка України звернулась з касаційною скаргою.
Висновок Верховного Суду
Верховний Суд зазначив, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Згідно з Конвенцією, поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме – від наявності достатніх триваючих зв’язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росіїї»).
ВС відмітив, що у пункті 36 вказаного рішення ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежене житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» – це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме – від наявності достатніх триваючих зв’язків з конкретним місцем проживання (Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства»).
Окрім того, ЄСПЛ вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2 грудня 2010 року).
Враховуючі вищенаведене, ВС встановив, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою, щоб вважити відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням до приватної сфери особи, порушенням прав на повагу до житла.
Судді ВС зауважили, що право власності позивача на спірне житло обтяжене тривалим проживанням відповідача у цьому житлі.
ВС задовольнив касаційну скаргу та скасував рішення судів першої та апеляційної інстанції.
Читайте также:
Остались вопросы? Обращайтесь!
Поделиться: