Сутяжництво: як з цим боротися, світовий досвід

Практично в кожній області є певні особи, які регулярно звертаються до суду, незалежно від того, порушене їх право чи ні.

«ВРП запросила у Генпрокуратури інформацію про розслідування справи голови суду Тетяни Кологриви» у зв’язку з тим, що громадянин вимагає від неї 30-50 тис. грн за кожне рішення, ухвалене суддею не на його користь.

Такі повідомлення все частіше з’являються на сайтах не лише юридичних ЗМІ, їх немало на веб-сайті ВРП, куди звертаються судді, повідомляючи про таке втручання у здійснення правосуддя.

Практично в кожній області є певні особи, які регулярно звертаються до суду, незалежно від того, порушене їх право чи ні. Суддям усіх юрисдикцій і всіх судових інстанцій відома особа, яка за останні 7-8 років подала до судів (від районного до Верховного) близько 5 тис. позовів, скарг, одночасно скаржиться на суддів до ВРП за відмову в позові чи відмову в задоволенні апеляційної/касаційної скарги.

Нещодавно до КЦС ВС подано кілька «дивних» касаційних скарг від особи, яка «виграла» розгляд процесуального питання в апеляційному суді. Тобто її апеляційна скарга повністю задоволена, але касаційна скарга від цієї самої особи стосується того, що апеляційний суд не залишив спочатку її ж апеляційну скаргу без руху на певних підставах. Спір стосується договору оренди землі, по справі чітко простежується, що цій особі «невигідно» отримати швидке судове рішення, своєчасний розгляд справи, оскільки, можливо, прийдеться повернути земельну ділянку, з якої слід встигнути зібрати врожай. Тому цій особі вкрай потрібно затягнути судовий процес.   

Зловживання правом на позов, на подання скарги становить собою такий вид зловживань процесуальними правами, за якого уся процедура розгляду спору є невиправданою та неефективною, адже особа звертається до суду з метою, що відмінна від захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Серед таких зловживань можна виокремити подання сутяжницьких, завідомо безпідставних (явно необґрунтованих) позовів або скарг та позовів, що мають штучний характер.

Що таке сутяжництво, хто такі сутяжники і як у світі борються з таким «стихійним лихом» судової системи, які процедурні, компенсаторні та монетарні заходи протидії такому зловживанню правом на правосуддя передбачені у відповідному законодавстві інших країн? Попробуємо розібратися.    

Сутяжницькі (vexatious) позови давно відомі англосаксонській правовій системі, де їх пов’язуються, як правило, із такою, процесуальною поведінкою сторони, що характеризується надмірною процесуальною активністю особи, повторними зверненнями до суду з тотожними або аналогічними позовами, намаганням відновити провадження у справі тощо з метою переслідування процесуального опонента, надокучання йому або спричинення йому фінансових витрат. У деяких зарубіжних державах, зокрема Австралії, Канаді, Великобританії, США (штати Каліфорнія, Флорида, Гаваї, Огайо, Техас), Індії, прийняті відповідні законодавчі акти, спрямовані на протидію зазначеній процесуальній поведінці. Поряд з цим у іноземній літературі та судовій практиці виокремлюють різні ознаки та правила кваліфікації певної поведінки як сутяжницької. Так, перший законодавчий акт з цього питання — Vexatious Actions Act 1896 р. — був прийнятий в Англії та визначав сутяжницьку сторону як будь-яку особу, яка систематично та цілеспрямовано порушує сутяжницький розгляд справи в суді за відсутності розумних підстав (Taggart M. Alexander Chaffers and the Genesis of the Vexatious Actions Act 1896 The Cambridge Law Journal Vol. 63, No. 3 (Nov., 2004), pp. 656-684).

Зазначене формулювання в подальшому інкорпорували у своє законодавство й інші зарубіжні держави. При цьому на практиці був вироблений класичний трискладовий тест для визнання певної особи сутяжником. По-перше, необхідно було встановити систематичність дій особи, тобто повторюваність, постійність таких дій, та факт того, що особа вважає порушення судових проваджень звичайною річчю, сприймає таку поведінку як належне. По-друге, мала бути доведена цілеспрямованість цих дій, що полягала у рішучості такої особи, її наполегливості, впертості в діях. Нарешті третьою ознакою вважалася відсутність «розумних підстав» для відповідної процесуальної поведінки, що мало місце тоді, коли провадження було безперспективним, проте все одно порушувалося, зокрема із неналежною метою (Joint Submission to the Parliament of VictoriaLaw Reform Committee. Inquiry into Vexatious Litigants. 27 June 2008. Melbourne. p. 30-31.)

Досить часто для визначення сторони сутяжником використовувався критерій частоти залучення особи до орбіти судочинства. Зокрема зазначалося, що сутяжником може бути визнана особа, яка часто порушує сутяжницькі позови, тобто багаторазово за короткі інтервали часу, зазвичай повторно. Інколи бралися до уваги такі критерії, як спосіб, у який сторона порушила провадження у справі, тобто її поведінка під час порушення провадження у справі або мотиви подачі позову (Kirby N. When Rights Cause Injustice: a Critique of the Vexatious Proceedings Act 2008 (NSW) // Sydney Law Review. – 2009. – Vol. 31:163. – P. 165-166). Поряд з цим, у літературі завжди зазначалося, що кваліфікація певної процесуальної поведінки як сутяжництва не залежить від похвилинної перевірки, чи мала розумну підставу кожна процесуальна дія сторони, натомість оцінці підлягає сукупність вчинених дій, їх основний характер та результати.

Наразі деякі юрисдикції зберегли у своєму законодавстві аналогічне формулювання сутяжництва, натомість інші обрали більш розширений підхід до критеріїв кваліфікації такої поведінки. Так, відповідно до пар. 391 Цивільного процесуального кодексу Каліфорнії сторона визнається сутяжницькою, якщо: а) вона порушувала або підтримувала особисто за останні сім років щонайменше п’ять проваджень, інакших, ніж провадження у суді за незначними сумами, що були вирішені не на її користь або які необґрунтовано залишаються у стані невирішеності без судового розгляду принаймні протягом двох років; б) повторно порушувала провадження або чинила спроби порушити провадження знову проти одного і того самого відповідача після ухвалення рішення не на свою користь; в) повторно подавала до суду необґрунтовані письмові клопотання або вчиняла процесуальні дії, щоб спричинити непотрібний обмін змагальними паперами, або вдавалася до інших тактик, що є явно необґрунтованими або спрямовані на затягування процесу; г) була визнана сутяжницькою стороною будь-яким іншим судом штату або федеральним судом на основі подібних фактів або дій (California Code of Civil Procedure.).

Інакше кажучи, на перший план у цьому випадку виходять не особливості спору, що переданий на розгляд суду, а, скоріше, характеристика самої сторони, її процесуальної поведінки як у конкретному провадженні, так і у попередніх справах, у розгляді яких вона брала участь. Тобто йдеться про певну процесуальну поведінку сторони, пов’язану із її повторними зверненнями до суду з тотожними справами, намагання відновити провадження у певній справі, подачу позовів з метою завдати шкоди або надокучити своєму опонентові тощо. Інакше кажучи, на перший план у цьому випадку виходить характеристика самої сторони, а не особливостей спору, що переданий на розгляд суду. Зазначене підтверджується і санкціями за поведінку такого роду, що, як правило, пов’язуються із забороною конкретній особі звертатися до суду з певними видами позовів без отримання попередньої згоди уповноважених судових органів.

У літературі із психіатрії та психології патологічна жага звернень до суду та участі у провадженнях отримала назву «кверулянства», хоча у правничій літературі, як правило, йдеться саме про сутяжництво або «гіперсутяжницьку поведінку» (Lévy B. From Paranoia Querulans to Vexatious Litigants: a Short Study on Madness between Psychiatry and the Law. Part 2 // History of Psychiatry. – 2015. – Vol. 26(1). – p. 36-49.). Останні компаративістські дослідження, присвячені аналізу висвітлення проблем сутяжництва в країнах континентальної та англо-саксонської правових систем, дозволили авторам простежити цікаву тенденцію. Так, якщо у країнах континентальної правової системи питання сутяжництва протягом тривалого часу активно розглядалося на сторінках літератури із психіатрії, однак законодавче регулювання зазначеної поведінки практично було відсутнім, то у країнах англосаксонської правової системи навпаки питання сутяжництва має досить давню історію правового регулювання, однак донедавна були наявні лише поодинокі праці, які розглядали зазначену проблему як медичну, а не юридичну. 

На нашу думку, незважаючи на варіативність підходів до сутяжницької поведінки у різних державах, можна все ж таки виокремити декілька спільних ознак зазначених дій.

По-перше, у багатьох законодавчих актах зарубіжних держав сутяжництво асоціюється із багаторазовим зверненням до суду однією особою у різних справах або з подачею тотожних чи аналогічних позовів, тобто у даному випадку наголошується на неодноразових зверненнях до суду, і навіть про певні кількісні показники процесуальної активності сторони. Наприклад, у Техасі, Каліфорнії та на Гаваях для визнання особи сутяжником, серед іншого, має бути доведений факт того, що така особа за останні 7 років безуспішно порушувала або підтримувала провадження принаймні у п’ятьох справах, окрім справ у судах, що розглядають спори на незначні суми (California Code of Civil Procedure; Hawaii Revised Statutes; Texas Civil practice and Remedies Code.), натомість у Флориді цей показник становить 5 невдалих справ за 5 років. І навіть у тих випадках, коли законодавство не встановлює чіткої кількості невдалих справ та певних часових періодів, все одно міститься вказівка на систематичність таких дій. Зазначене може бути пояснене також з історичної точки зору, адже у багатьох джерелах зазначається, що Vexatious Litigant Act 1896 став реакцією на поведінку А. Чафферса (A. Chaffers), який протягом 1980-1896 р. подав 48 позовів, відповідачами за якими були Принц Уельський, Архієпископ Кентерберійський, Лорд-канцлер, судді тощо (Lévy B. From Paranoia Querulans to Vexatious Litigants: a Short Study on Madness between Psychiatry and the Law. Part 2 // History of Psychiatry. – 2015. – Vol. 26(1). – p. 39.).

Таким чином, про сутяжництво може свідчити систематична, багаторазова участь сторони у судових провадженнях, що завершуються ухваленням рішення не на її користь, її гіперактивність у поданні позовів до суду. У літературі такі сторони інколи називають «хронічними», «аномальними» або «патологічними» сторонами (Кравчук В. Аномалії судового процесу // Слово Національної школи суддів. – 2014.- № 4(9). – С. 98-103).

По-друге, часто сутяжництво пов’язується не просто із багаторазовістю звернення до суду, а саме зі зверненнями позивача до одного і того самого відповідача з різними позовами або повторні звернення до суду із аналогічними чи тотожними позовами після вирішення справи судом з метою перегляду вже розглянутої справи. Так, С. Хедлі виокремлює три категорії позивачів з відповідною девіацією процесуальної поведінки. По-перше, позивачі, які програли справу та продовжують подавати до суду аналогічні чи тотожні позови. По-друге, позивачі, які програли справу, продовжують позиватися до суду, розширюючи коло учасників справи. По-третє, позивачі, які обирають судочинство своїм стилем життя та порушують провадження у спорах, до яких вони не мають стосунку. При цьому зауважується, що 80% справ в Англії такого роду підпадають під другу категорію. Також вчений зауважує, що легко визначити лише першу категорію сутяжників, інші категорії, як правило, пов’язані із розглядом нових правових питань та пред’явленням вимог до нових відповідачів, і тому є більш важкими для розпізнавання. При цьому рідкість справ другої та третьої категорії може також пояснюватися тим, що через важкість розпізнавання вони просто залишаються невиявленими як зловживання судовою системою (Цит. за: Moore A. Isaac Wunder Orders // Judicial Studies Institute Journal. – 2001. – Vol. 1:1. – P. 138).

По-третє, сутяжництво, як правило, пов’язується із незаконною метою подачі позову, зокрема бажанням потурбувати свого опонента, досадити та надокучити йому, умисним його переслідуванням тощо, тобто провадження у цьому випадку порушуються з метою завдати шкоди та незручностей своєму процесуальному опоненту. Так, навіть ЄСПЛ зазначає, що завжди є ризик, що позови про встановлення батьківства можуть бути подані сутяжницьким або безпідставним способом з метою переслідування (завдання неспокою) матері та дитині (Dissenting Opinion of Judge Garlicki Joind by Judge Steiner in Case of  Rozanski v. Poland, app. 55339/00, 18 May 2006.). Інколи індтикатором сутяжництва також може виступати малий розмір позовних вимог, коли позивача більше цікавить не сума присудженого, а ті незручності, пов’язані із розглядом справи, що матиме відповідач. У цьому контексті подача позову з єдиною метою заподіяти шкоди своєму процесуальному опоненту, є процесуальною шиканою.

По-четверте, останні зміни законодавства зарубіжних держав також наголошують на тому, що як сутяжництво можуть бути охарактеризовані не лише зловживання правом на позов, однак і процесуальні дії, спрямовані на затягування розгляду справи та якомога довшому залишенню стану правової невизначеності між сторонами, що розглядатиметься нами у наступному підрозділі дисертаційного дослідження. Тобто останнім часом у літературі спостерігається розширення поняття сутяжництва, і відтепер оцінці підлягають не лише факти порушення провадження у справі, однак і процесуальні дії з метою затягування розгляду справи під час судового провадження.

Таким чином, сутяжництвом можуть бути визнані випадки багаторазових звернень до суду особою із тотожними або аналогічними позовами після вирішення справи судом з метою домогтися нового розгляду справи, що вже вирішена судом за допомогою модифікації предмета чи підстави позову, введення нових учасників процесу тощо, а також випадки, коли особа систематично звертається до суду до одного й того самого або різних відповідачів з метою надокучити своєму процесуальному опоненту, потурбувати його, завдати йому шкоди тощо.

Источник: sud.ua

Остались вопросы? Обращайтесь!