Онука просила суд встановити факт смерті своєї бабці, яка померла в Донецьку.
Красноармійський міськрайонний суд Донецької області у складі розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку окремого провадження цивільну справу за заявою особи про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, заінтересовані особи: Святошинський районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Обставини справи
28.08.2020 року на розгляд суду представлено вказану заяву, в якій особа просить встановити факт смерті бабусі, місце смерті – м. Донецьк Донецької області.
Заявлені вимоги обґрунтовані таким. Особа є онукою померлої. Проте даний факт підтверджений документами, які складені без урахування вимог чинного законодавства України, а саме, лікарське свідоцтво про смерть було видано «Центром первичной медико-санитарной помощи № 6 города Донецка», що знаходиться на тимчасово окупованій території у Донецькій області.
Заявник звернулася до Святошинського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління МЮ (м. Київ) з проханням зареєструвати смерть баби, однак у видачі свідоцтва про смерть відмовлено. На даний час заявник є спадкоємцем майна померлої та має намір оформити спадщину після смерті баби, одержати допомогу на поховання, – однак відсутність свідоцтва про смерть є перешкодою у цьому. Ці обставини зумовили потребу в зверненні до суду.
Судом встановлено такі факти та відповідні правовідносини.
Заявник – уродженка м. Донецьк Донецької області, громадянка України.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів № 1085р від 07.11.2014 року м. Донецьк Донецької області є містом, на території якого органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
На виконання постанови Кабінету Міністрів України № 595 від 7 листопада 2011 року, з 1 грудня 2014 року відділення державної реєстрації актів цивільного стану, що знаходились на тимчасово неконтрольованій території, переміщені на контрольовану українською владою територію. Відповідно до наказу Міністерства юстиції України № 919/5 від 12.06.2014 року проведення державної реєстрації актів цивільного стану та видача витягів з Державного реєстру актів цивільного стану за заявами громадян України, які проживають в районі проведення антитерористичної операції, здійснюють відділи державної реєстрації актів цивільного стану за місцем звернення заявника. У зв`язку з вказаним, онука звернулася до Святошинського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління МЮ (м. Київ) для отримання свідоцтва про смерть баби. Згідно з листом Святошинського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління МЮ (м. Київ) № 736/20.10-73 від 01.08.2020 року, заявнику відмовлено в проведенні державної реєстрації смерті, у зв`язку з неможливістю прийняти лікарське свідоцтво про смерть як документ, що підтверджує факт смерті, при цьому роз`яснено потребу для звернення до суду для вирішення питання щодо встановлення відповідного юридичного факту.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦПК України заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України. Справи про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, розглядаються невідкладно з моменту надходження відповідної заяви до суду.
З урахуванням вищезазначеного, а саме, що надане заявником лікарське свідоцтво про смерть, свідоцтво про смерть не може бути прийнято органом державної реєстрації актів цивільного стану у якості підтвердження факту смерті останньої, отримати свідоцтво про смерть на бланку українського (державного) зразка, очевидно, не можна з об`єктивних причин, суд вказує про необхідність застосування інших механізмів, передбачених законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів заявниці.
Надаючи оцінку допустимості наданих заявником доказів, а саме документів, виданих на території, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження, суд керується ч. 2 ст.19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому, в практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки», згідно з якими, якщо невизнання документів, виданих окупаційною владою, веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян, такі документи повинні визнаватися. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави – члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів». Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» приділено значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих defacto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать. При цьому, за логікою вказаного рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу. Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою].
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що дослідженими у справі доказами доведено факт смерті бабусі в місті Донецьк та підтверджено неможливість реєстрації такого факту в органах реєстрації актів цивільного стану України, відтак, оскільки встановлення відповідного факту необхідно заявнику для отримання свідоцтва про смерть встановленої законом України форми та реалізації наслідків, передбачених законодавством у зв`язку зі смертю баби, заява підлягає задоволенню.
Читайте также:
- Велика Палата Верховного Суду наголосила на різниці між публічно-правовим та приватноправовим спором
- Як повернути 1% збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з операції купівлі-продажу нерухомості
- Верховний Суд висловився щодо підстав та порядку стягнення виконавчого збору
- Верховний Суд визначив, коли витрати на правничу допомогу не відшкодовуються
- Як діє презумпція спільності майна подружжя: висновок Верховного Суду
Комерційна практика 
Міжнародна практика. Юридичний супровід зовнішньоекономічної діяльності (ОВД)