Позивач вселилася до спірної квартири і почала в ній постійно проживати на прохання дядька, здійснюючи догляд за ним.
Особи, які вселились до квартири з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку письмового провадження справу № 214/1790/18 за позовом особи до виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради, Департаменту розвитку інфраструктури міста виконкому Криворізької міської ради про визнання вселення до квартири таким, що відбулося на законних підставах, та визнання права користування жилим приміщенням.
Обставини справи
Баба позивачки у 1989 році отримала ордер на зайняття квартири. У цій квартирі також був зареєстрований її син, який є дядьком позивачки та рідним братом її батька. Баба та син померли. З березня 2013 року вона вселилася до спірної квартири і почала в ній постійно проживати на прохання дядька, здійснювала догляд за ним до самої його смерті. Після його смерті позивачка продовжує проживати у квартирі, сплачує комунальні послуги, здійснює ремонт, в ній находяться її особисті речі. У зв`язку з цим у березні 2018 року вона звернулася до суду з позовом, який уточнила в процесі розгляду справи, у якому просила визнати її вселення до квартири таким, що відбулося на законних підставах, та визнати за нею право користування цим житловим приміщенням, яке є її постійним місцем проживання. З цим просила позов задовольнити.
Саксаганський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 3 жовтня 2019 року позов задовольнив.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 29 січня 2020 року рішення районного суду скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що спірна квартира є службовою, права наймача та члена його сім`ї на користування нею припинилися у зв`язку зі смертю, а проживання позивачки у спірній квартирі не створює для неї жодних прав за відсутності згоди власника службового житла на її вселення.
Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду з огляду на таке. Відповідно до статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов’язана звільнити надане ним жиле приміщення. Звертаючись з цим позовом, просила визнати її вселення до спірної квартири таким, що відбулося на законних підставах, та визнати за нею право користування жилим приміщенням, яке є її постійним місцем проживання. При цьому посилалася на те, що вона вселилася як член сім’ї наймача, за яким здійснювала догляд.
Частиною першою статті 98 ЖК Української РСР визначено, що наймач жилого приміщення та члени його сім’ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), зокрема опікуна чи піклувальника, який не є членом сім’ї наймача. Верховний Суд звернув увагу на те, що особи, які вселились до квартири з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають.
На думку Суду, посилання позивача на те, що вона вселилася до спірної квартири як член сім’ї наймача, оскільки доглядала за хворим дядьком, є безпідставними. Тобто позивач не довела факту набуття нею права на користування спірною квартирою відповідно до норм ЖК Української РСР, й апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявленого позову.
Тому постановою Верховного Суду постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року залишено без змін.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.
