AGTL

03.06.2019

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України С.В. Алахвердян, стверджував, що було порушено його право на правову допомогу у кримінальному провадженні, а також право на подання індивідуальної заяви в ЄСПЛ, на несправедливий розгляд справи та ін.

Заявника було допитано як свідка у кримінальному провадженні щодо вбивства двох жінок. Під час допиту Заявник зазначав, що йому невідомі обставини вбивства. У подальшому Заявник стверджував, що працівники міліції відвезли його та його знайомого, Г., до лісу, де чоловік однієї з потерпілих запропонував йому грошові кошти в обмін на зізнання у вбивстві; після відмови міліціонери катували Заявника, поки він не погодився зізнатися у вбивстві.

Через декілька годин Заявник зізнався у вчиненні вбивства у співучасті з Г. Заявник також написав заяву, згідно якої він давав показання добровільно, без застосування заходів примусу. Під час слідчого експерименту, який було зафіксовано на відеозаписі, Заявника називали «підозрюваним», його не було поінформовано про право не давати показання, а знаряддя злочину на вказаному Заявником місці не виявилося. Того ж дня Заявника було затримано як підозрюваного у вчиненні умисного вбивства.

Під час допиту за участю захисника Заявник частково змінив свої показання щодо обставин вбивства. Щодо Заявника було порушено ще два кримінальні провадження, в тому числі у зв’язку із заподіянням тілесних ушкоджень свідку. Після ознайомлення матеріалів справи Заявник стверджував, що вони суттєво відрізнялися від тих, які йому надавав захисник, та попросив замінити захисника. Під час судового розгляду Заявник заперечував причетність до вбивства і стверджував, що пізнавальні показання були наслідком жорстокого поводження міліціонерів.

Вироком суду Заявника було засуджено до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Після перегляду в апеляції справу було направлено на новий розгляд, за наслідками якого Заявника було засуджено до довічного позбавлення волі. Верховний Суд України залишив вирок без змін.

Після закінчення провадження Заявник неодноразово звертався до суду за отриманням копій матеріалів справи (в тому числі касаційних скарг, обвинувальних актів), проте клопотання Заявника було відхилено.

ЄСПЛ наголосив, що за 3 години до явки з повинною, Заявник уже контактував з міліціонерами під час давання показань в якості свідка. Попри те, що встановити причини зміни показань за такий короткий строк неможливо, органи влади, після того, як їм стало відомо про намір Заявника зізнатися, повинні були знати про ймовірні наслідки явки з повинною. Проте, Заявнику не було запропоновано правову допомогу, не забезпечено присутності захисника. Захисник також був відсутній під час проведення слідчого експерименту. ЄСПЛ наголосив, що самого по собі факту роз’яснення Заявнику його права не свідчити проти себе під час явки з повинною не достатньо для констатації факту відмови від правової допомоги захисника. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що право Заявника на захисника було обмежено без вагомих підстав.

ЄСПЛ підкреслив, що багато аспектів провадження були справедливими. Проте, первинні показання Заявника, надані без захисника, ймовірно мали значний вплив на хід провадження в цілому. ЄСПЛ наголосив, що Заявник отримав статус підозрюваного і всі пов’язані з ним гарантії фактично після того, як усі необхідні докази було зібрано за участю Заявника в процесуальному статусі свідка. Зокрема, показання Заявника, надані під час слідчого експерименту, дозволили зібрати речові докази, які стали підставою для засудження Заявника. Таким чином, хоча Заявник в подальшому і відмовився від показань, така відмова не була ефективною, бо показання дозволили зібрати інші докази по справі. Отже надані Заявником показання дозволили вибудувати як справу в цілому, так і стратегію обвинувачення.

ЄСПЛ звернув увагу також на те, що суди усіх інстанцій у тій чи іншій формі посилалися в рішеннях на первинні зізнавальні показання Заявника, надані без захисника. ЄСПЛ встановив, що в ході кримінального провадження, в тому числі в ході оскарження рішення, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства.

Інші скарги Заявника було відхилено.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

(CASE OF ALAKHVERDYAN v. UKRAINE)

(Заява № 12224/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

16 квітня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Алахвердян проти України»

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (Paulo Pinto de Albuquerque), Голова,
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), судді,
та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 березня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 12224/09), яку 11 лютого
2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Сергій Володимирович Алахвердян (далі – заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв
пан М. Тарахкало, юрист, який практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3. 19 січня 2016 року Уряд було повідомлено про скарги щодо стверджуваного порушення права на правову допомогу у кримінальному провадженні та права на подання індивідуальної заяви, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

4. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, але не навів жодних підстав. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах «Неділенко та інші проти України» [Комітет] (Nedilenko and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 43104/04, пункт 5, від 18 січня 2018 року,
«Лада проти України» [Комітет] (Lada v. Ukraine) [Committee], заява № 32392/07, пункт 4, від 06 лютого 2018 року та «Гелетей проти України» [Комітет] (Geletey v. Ukraine) [Committee], заява № 23040/07, пункт 4, від 24 квітня 2018 року).

ФАКТИ

Article I.I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1984 році та відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у виправній колонії.

6. 10 грудня 2004 року у селищі в будинку Д. було знайдено тіла двох жінок, Д. та С., з численними ножовими пораненнями. Того дня прокуратура порушила кримінальну справу та протягом наступних днів допитувала тих сусідів та родичів потерпілих, які могли щось знати про подію.

7. 11 грудня 2004 року міліція провела обшук у будинку жительки того самого селища Дор. та виявила одяг зі слідами крові. Згідно з матеріалами справи того дня заявника, який знав Д. і Дор., викликали до прокуратури в рамках цього провадження, проте він не з’явився. Жодних інших деталей щодо цього у матеріалах справи немає.

Section 1.01A. Події 12 грудня 2004 року

8. 12 грудня 2004 року працівники міліції прибули до будинку заявника та попросили його прослідувати з ними до слідчого прокуратури Татарбунарського району (далі – слідчий). Заявник погодився. Дорогою туди вони забрали з собою знайомого заявника Г.

10. Декількома годинами пізніше о 14 год. 20 хв., все ще перебуваючи у Татарбунарському відділі міліції, заявник зробив «явку з повинною». Протокол явки з повинною починався з примітки, що заявника попередили про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та роз’яснили його право за статтею 63 Конституції України не давати пояснення щодо себе. У своїй явці заявник стверджував, що він разом з Г. вбив Д. і С. після того, як Дор. змусила їх це зробити, оскільки бажала помститися жінкам, адже була переконана, що одна з них мала стосунки з її співмешканцем, а інша сприяла початку цих стосунків. Опівдні в день вбивства Дор. дала їм ножі, які заявник детально описав, і вони пішли. Приблизно о
18 год. 30 хв. того дня вони знову прийшли до будинку Дор., а потім пішли до будинку Д. Коли вони підходили до будинку Д, то побачили, як її чоловік поїхав з дому на своєму автомобілі. Після цього вони увійшли до будинку, тримаючи в руках ножі, які дала їм Дор. Заявник увійшов першим та побачив на кухні трьох жінок – Д. та двох інших, яких він не знав. Він підійшов до однієї з цих жінок та наніс їй один або два удари ножем, доки Г. не зупинив його, сказавши, що вона була «з нашого села» та попросив його не її чіпати. Потім заявник почав наносити удари ножем Д. та третій жінці, поки вони не померли, тоді як Г. спостерігав. Жінка, яку він поранив, сиділа, опустивши голову та закривши вуха руками. Після того як обидві зарізані жінки впали на підлогу, заявник пішов; Г. залишився, розмовляючи з пораненою жінкою.

Коли Г. виходив з будинку, він зіткнувся з сусідом Д. Тоді Г. та заявник пішли до будинку Дор., де вони зустріли її родичку Т. Потім повернулася Дор. та попросила їх піти. Г. забрав у заявника його ніж та сховав його в одному зі старих розібраних мотоциклів, які стояли на задньому дворі будинку Дор. Спочатку вони півгодини переховувалися у полі, а потім на фермі, доки один за одним не повернулися до будинку Дор. Заявник зняв свою куртку, оскільки вона була вкрита кров’ю, та одягнув шкіряну куртку, яку йому дала Дор. Після цього вони пішли на город будинку Г., де за допомогою дизельного палива заявник спалив свій одяг (заявник надав його детальний опис), у тому числі куртку, яку йому дала Дор. Після цього вони повернулися до будинку заявника та пішли в бар. Заявник також зазначив, що «светр, в якому я був», був у нього вдома; з 10 грудня 2004 року він не бачив Дор. або Т. 11 грудня 2004 року вони пішли до будинку Дор., проте її не було вдома; вони не перевіряли, чи був ніж, яким він вчинив вбивство, досі на тому місці, де його заховав Г.

Явка з повинною закінчувалась написаною заявником від руки заявою, що він надав ці показання добровільно без застосування до нього заходів примусу.

Section 1.02B. Подальше розслідування та судовий розгляд справи заявника

13. 13 грудня 2004 року заявника допитали як підозрюваного у присутності Дим. Він повторив свої попередні показання, уточнивши, що не заперечував вчинення ним вбивства Д. і С., проте заперечував, що вчинив його з корисливих мотивів. Він також стверджував, що не спалював увесь свій одяг, як стверджував до того. Зокрема, він не спалив свої штани (оскільки вони були новими), а віддав їх Г., щоб той міг випрати їх; шкіряну куртку, яку йому дала Дор., він заховав у себе вдома за диваном. Того дня працівники міліції провели обшук його житла та у присутності матері заявника вилучили куртку. Мати заявника підтвердила, що куртка не належала її сину. У незазначену дату мати Г. засвідчила, що у ніч на 11 грудня 2004 року її син попросив її випрати його штани, оскільки вони були брудними. Під час прання вона помітила, що вода стала криваво-красного кольору. Її син пояснив це тим, що брав участь у сутичці у барі.

14. Того дня допитали Н., жінку, яку заявник нібито поранив (але не вбив) у будинку Д. Протоколу її допиту Суду надано не було. У вироку суду першої інстанції (див. пункти 27 і 28) зазначається, що вона надала виклад подій, який був аналогічний тому, що надав заявник; вона стверджувала, inter alia, що Д. звертався до заявника по імені, поки той наносив їй удари ножем. Після пред’явлення їй паспортних фотографій заявника та Г., вона вказала на заявника як особу, яка нанесла їй тілесні ушкодження та вбила Д. і С.; вона впізнала Г. як його співучасника.

15. З 14 грудня 2004 року та надалі заявник у присутності Дим. повторно підтверджував свої зізнавальні показання під час проведення різних слідчий дій (його допиту як підозрюваного та як обвинуваченого, відтворення обставновки та обставин події, а також очної ставки між ним та Дор.) та надавав деталі щодо вчинення вбивства. Проте водночас він постійно заперечував, що вчинив вбивство з корисливих мотивів. Він також зазначив, що Дор. напевно отруїла його або загіпнотизувала, оскільки за звичайних обставин він ніколи б не вбив Д., оскільки добре її знав та перебував з нею у хороших стосунках.

17. 20 грудня 2004 року щодо заявника, Г. та Дор. було порушено кримінальну справу у зв’язку з вчиненням умисного вбивства Д. і С. при обтяжуючих обставинах; відповідно, 21 грудня 2004 року заявнику у присутності Дим. пред’явили обвинувачення. Після роз’яснення заявнику його прав він письмово заявив, що бажав мати захисника.

18. 21 квітня 2005 року щодо заявника було також порушено ще два кримінальні провадження за фактом (а) вчиненням на замовлення вбивства Д. і С. з корисливих мотивів та з особливою жорстокістю, а також (b) заподіяння заявником тілесних ушкоджень Н. Ці провадження були об’єднані з провадженням, порушеним 20 грудня 2004 року. Того дня заявнику пред’явили відповідно змінені обвинувачення.

19. 27 квітня 2005 року досудове слідство було закінчено, та заявник і Дим. отримали доступ до матеріалів справи, з якими вони ознайомилися в повному обсязі.

20. 03 червня 2005 року Апеляційний суд Одеської області (далі – обласний суд), діючи як суд першої інстанції, провів попередній розгляд справи заявника, Г. і Дор.

23. 25 липня 2005 року обласний суд, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років.

24. Заявник та Ск. подали апеляційні скарги, стверджуючи, inter alia, що явка з повинною заявника та інші викривальні показання були отримані працівниками міліції у результаті жорстокого поводження та з порушенням його прав на захист. Прокуратура також подала апеляційну скаргу, стверджуючи, що тяжкість обвинувачень вимагала застосування більш суворого покарання, аніж обраний судом першої інстанції.

25. 21 березня 2006 року Верховний Суд України, діючи як суд другої інстанції, задовольнив апеляційну скаргу прокуратури (встановивши, що тяжкість інкримінованих обвинуваченому злочинів передбачала обрання більш суворого покарання) та направив справу на новий розгляд, також надавши обласному суду вказівку перевірити твердження обвинувачених.

26. 11 грудня 2006 року кримінальну справу направили до прокуратури на додаткове розслідування, а у незазначену дату її повернули на новий розгляд до обласного суду.

29. Обласний суд відхилив твердження заявника про жорстоке поводження. Вивчивши медичну картку заявника та переглянувши відеозаписи проведених процесуальних дій з його участю, суд дійшов висновку про відсутність доказів того, що заявник зазнав яких-небудь тілесних ушкоджень під час перебування під контролем працівників міліції. Він також зазначив, що під час слідства заявник не скаржився на жорстоке поводження, а у присутності Дим. він послідовно надавав інформацію, яка не була відома працівникам міліції та яку міг знати лише нападник. Проведені слідчими органами після надання ним зізнавальних показань перевірки підтвердили точність його показань.

30. У касаційній скарзі до Верховного Суду України заявник зазначив, inter alia, що його первинні зізнавальні показання, надані
12 грудня 2004 року, становили основну підставу для його засудження та були отримані під тиском і за відсутності захисника. Зокрема, захисник був відсутнім як під час його першого допиту як свідка
12 грудня 2004 року, так і пізніше того дня під час відтворення обстановки та обставин події та коли він написав свою явку з повинною. Його право не давати показання та пояснення і право на захисника не роз’яснювалися йому, доки слідчий у результаті жорстокого поводження не отримав від нього детальних зізнавальних показань. Крім того, заявник стверджував, що Н. надала неправдиві показання та перебувала у змові з чоловіком Д. Захисник заявника, подавши окрему касаційну скаргу, також стверджував, що заявник повторював зізнавальні показання у присутності Дим., оскільки він «не довіряв останньому» та продовжував перебувати під впливом жорстокого поводження з ним.

33. Верховний Суд України також відхилив твердження заявника про жорстоке поводження з ним працівників міліції у зв’язку з необґрунтованістю, зазначивши, що під час проведення його особистого обшуку 12 грудня 2004 року та подальшого судового-медичного обстеження через п’ять днів у нього не було виявлено жодних тілесних ушкоджень (див. пункт 16).

Section 1.03C. Спроби заявника отримати певні документи для його заяви до Суду

36. 11 лютого 2009 року заявник подав цю заяву до Суду.

37. Листом від 04 червня 2009 року Суд звернувся до заявника з проханням надати, inter alia, копії його касаційних скарг на вирок від 15 січня 2008 року (див. пункт 30).

Article II.II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

42. Відповідні положення національного законодавства щодо доступу до матеріалів справи та відповідні положення Європейських пенітенціарних правил наведені в рішенні у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine) (заява № 16474/03, пункти 35 – 38 та 41 і 42, від 14 жовтня 2010 року).

ПРАВО

Article III.I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

43. Заявник скаржився на порушення його прав на захист та несправедливий судовий розгляд його справи. Він посилався на
статтю 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

…

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

…

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

…»

Section 3.01A. Доводи сторін

(a) 1. Заявник

44. Спочатку заявник скаржився на несправедливість кримінального провадження щодо нього, яка полягала у тому, що захисник був відсутнім при проведені 12 грудня 2004 року слідчих дій за його участю до його офіційного затримання як підозрюваного. Крім того, він стверджував, що його вирок ґрунтувався на його зізнавальних показаннях (у тому числі його первинних зізнавальних показаннях), від яких він відмовився під час розгляду справи у суді, та що його аргументи щодо порушення його прав на захист на початковій стадії слідства не були належними чином розглянуті національними судами.

(b) 2. Уряд

47. Крім того, Уряд зазначив, що вирок заявника ґрунтувався не на первинних зізнавальних показаннях заявника, а радше на низці інших доказів, головними з яких були показання свідка вбивства.

48. Уряд зазначив, що висунуті під час судового розгляду твердження заявника про порушення його прав на захист були розглянуті судом першої інстанції у відкритому судовому засіданні, проведеному за присутності заявника та його захисника, та були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю.

Section 3.02B. Оцінка Суду

(a) 1. Прийнятність

(i)(a) Відсутність захисника під час допиту заявника як свідка вранці
12 грудня 2004 року

50. У матеріалах справи нічого не вказує на те, що вранці 12 грудня 2004 року заявник надав які-небудь показання, які зіграли роль у його засудженні (див. пункт 9). Крім того, у матеріалах справи немає інформації, яка б дозволила Суду встановити, що на момент допиту заявника як свідка органи влади мали достатньо викривальних доказів, щоб вважати заявника «підозрюваним» і, таким чином, призвести до застосування гарантій статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Жердєв проти України» (Zherdev v. Ukraine),
заява № 34015/07, пункт 150, від 27 квітня 2017 року). Таким чином, Суд вважає цю скаргу необґрунтованою.

51. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

(ii)(b) Стверджувана неефективність правової допомоги Дим.

52. Навіть припустивши, що це твердження є уточненням первинної скарги заявника за статтею 6 Конвенції, Суд погоджується з Урядом (див. пункт 49), що ця скарга у будь-якому разі є неприйнятною, оскільки вперше була подана у 2016 році
(див. пункт 45), тобто через понад шість місяців після закінчення кримінального провадження у справі заявника (див. пункт 34). Отже, ця скарга має бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

(iii)(c) Решта скарг заявника за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3
статті 6 Конвенції

53. Суд доходить висновку, що решта скарг заявника за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

(b) 2. Суть

54. Загальні принципи, які мають застосовуватися щодо обмежень у доступі до захисника та щодо справедливості провадження, Суд роз’яснив у рішеннях у справах «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC] (заяви № 50541/08, № 50571/08, № 50573/08 та № 40351/09, пункти 257 – 265, ЄСПЛ 2016) та «Сімеонови проти Болгарії» [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC] (заява № 21980/04, пункти 112 – 120, ЄСПЛ 2017 (витяги) з подальшими посиланнями); він підтвердив ці принципи у нещодавньому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC] (заява № 71409/10, пункти 119 – 150, від 09 листопада 2018 року).

55. Повертаючись до цієї справи, Суд повторює, що зроблена заявником явка з повинною 12 грудня 2004 року (див. пункт 10) не була першим контактом заявника з працівниками міліції того дня. Приблизно за три години до того, як було зроблено явку з повинною слідчі допитали заявника як свідка у зв’язку з вбивством Д. і С., проте він не надав жодної інформації щодо своєї причетності до вбивства (див. пункт 9). На підставі наявних у нього документів Суд не може пояснити таку різку зміну показань заявника упродовж такого короткого періоду часу або вирішити, чи надав заявник свої зізнавальні показання добровільно або під впливом органів влади. Водночас, як тільки заявник поінформував слідчого, що мав намір зробити явку з повинною, органи влади повинні були знати про ймовірний зміст такої явки та наслідки, до яких вона може призвести. Проте нічого не вказує на те, що слідчий пропонував заявнику будь-яку правову допомогу перед записом його зізнавальних показань або забезпечив присутність захисника. До того ж навіть після надання зізнавальних показань, тобто коли слідчий офіційно мав всі підстави підозрювати заявника у вчиненні подвійного вбивства, нічого не вказувало на те, що статус заявника як свідка був офіційно змінений на підозрюваного або що йому було запропоновано правову допомогу у зв’язку з обвинуваченням у вчиненні вбивства. Натомість за відсутності захисника заявника залучили до участі, вочевидь як свідка, у відтворенні обстановки та обставин події; під час відтворення обстановки та обставин події він надав подальші зізнавальні показання (див. пункт 11). У зв’язку з цим не слід забувати, що згідно з національним законодавством заявник мав право на обов’язкову правову допомогу в рамках провадження щодо подвійного вбивства, оскільки йому загрожувало довічне позбавлення волі
(див. пункт 41).

56. Наскільки Уряд можна зрозуміти як такий, який стверджує, що рішення заявника надати зізнавальні показання 12 грудня 2004 року (навіть після роз’яснення йому його права зберігати мовчання) саме по собі становило мовчазну відмову від права на захисника (див.
пункт 46), Суд зазначає, що факту роз’яснення заявнику його конституційного права не давати показання та пояснення щодо себе, коли він робив свою явку з повинною, не достатньо для припущення, що заявник відмовився від права на правовому допомогу захисника (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хайров проти України» (Khayrov v. Ukraine), заява № 19157/06, пункт 77, від 15 листопада
2012 року). Суд повторює, що немає жодних доказів, які б свідчили про те, що до надання зізнавальних показань заявнику було роз’яснено його право на правову допомогу чи що 12 грудня 2004 року слідчий проводив відтворення обстановки та обставин події за пропозицією або клопотанням заявника, а зізнавальні показання під час відтворення обстановки та обставин події були надані ним за його власною ініціативою. До того ж нічого не свідчить про те, що перед відтворенням обстановки та обставин події заявнику було роз’яснено його право не давати показання та пояснення щодо себе.

57. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що 12 грудня 2004 року право заявника на захисника було обмежено. З матеріалів справи Суд не вбачає наявність вагомої підстави для такого обмеження.

58. З огляду на зазначені висновки Суд має зараз розглянути, чи була справедливість провадження загалом підірвана відсутністю захисника при проведенні слідчих дій 12 грудня 2004 року.

59. При здійсненні такої оцінки Суд керується критерієм, викладеним у згаданому рішенні у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) (див. пункт 274), тією мірою, якою це є доцільним, з огляду на обставини цієї справи. З огляду на відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на захисника Суд повинен з особливою ретельністю оцінити його справедливість. Відсутність таких підстав має дуже важливе значення при оцінці загальної справедливості кримінального провадження та може стати підставою для встановлення порушення. Тягар доведення покладається на Уряд, який зобов’язаний переконливо довести, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника (див. там само, пункт 265 та згадане рішення у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 145).

60. У зв’язку з цим Суд зазначає, що з одного боку, низка факторів вказують на користь визнання провадження справедливим: (і) нічого не вказує на те, що заявник був особливо вразливим; (іі) у наявних у Суду матеріалах справи відсутні докази того, що право заявника оскаржувати допустимість доказів або заперечити проти їхнього використання було якимось чином обмежено; (ііі) відсутні докази того, що первинні зізнавальні показання були надані внаслідок жорстокого поводження; (iv) заявник не відмовився від своїх показань
від 12 грудня 2004 року у найкоротший строк, а постійно підтримував їх упродовж слідства за присутності свого захисника та навіть надавав нові деталі; (v) були інші серйозні докази проти заявника, у тому числі показання свідка; (vi) докази у справі були оцінені професійними суддями; (vii) ступінь суспільного інтересу у розслідуванні інкримінованого заявнику злочину, а саме подвійного вбивства, був дуже високим; (viii) аналогічно, відсутні докази порушення іншого конвенційного права.

62. Як Суд уже зазначив у пункті 55, вбачається, що заявник надав свої перші зізнавальні показання, поки все ще мав статус свідка, і працівники міліції не пропонували йому правову допомогу чи присутність захисника. Навіть після того, як він надав свої перші детальні показання, його змусили (все ще як свідка) взяти участь та давати показання (знову без захисника та не роз’яснивши йому його права) під час відтворення обстановки та обставин події
(див. пункт 11). Лише після відтворення, тобто коли були зібрані необхідні докази, процесуальний статус заявника офіційно змінили на підозрюваного, та йому були надані відповідні гарантії (див. пункт 12).

63. У наданих ним показаннях, коли він все ще мав статус свідка, заявник не лише зізнався у вчиненні подвійного вбивства, але й також надав інформацію, яка у подальшому дозволила слідчим органам долучити до справи додаткові докази, які були використані у справі щодо заявника, у тому числі речові докази. Дійсно, після отримання заявником правової допомоги захисника, вибраного ним на власний розсуд (див. пункт 21), він заявив, що не вчиняв злочинів; проте важко зрозуміти, як можна було ефективно відмовитись від цих показань, які вже призвели до збирання інших доказів проти нього.

64. Так, надані заявником 12 грудня 2004 року показання вказали національним слідчим органам межі, довкола яких вони побудували справу, а також фокус для пошуку інших підтверджуючих доказів; це безперечно неминуче вплинуло на позицію заявника (див. для порівняння згадане рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), пункт 308 та в якості протилежного прикладу ухвалу щодо прийнятності у справі «Юрченко проти Росії» [Комітет] (Yurchenkov v. Russia) [Committee], заява № 38106/05, пункт 30, від 10 квітня
2018 року).

65. Крім того, Суд не може не зазначити, що як обласний суд, так і Верховний Суд України у своїх рішеннях посилалися на первинні зізнавальні показання заявника, хоча і не в частинах рішень, в яких перелічувалися докази, які доводили вину заявника (див. пункти 28 і 31).

67. Повторно наголошуючи на особливо ретельній оцінці, яка має застосовуватися у разі відсутності вагомих підстав, які б виправдовували обмеження у доступі до захисника, Суд вважає, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства. Цей висновок змушує Суд визнати, що Уряд переконливо не довів, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника 12 грудня 2004 року.

68. З цього випливає, що у цій справі було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 Конвенції.

Article IV.II. СТВЕРДЖУВАНЕ ВТРУЧАННЯ У ПРАВО ЗАЯВНИКА НА ПОДАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ЗАЯВИ

69. Заявник скаржився на ненадання йому органами влади копій документів з матеріалів його справи, які він бажав надати Суду для обґрунтування своєї заяви.

Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»

70. Уряд стверджував, що заявник та його захисник неодноразово ознайомлювалися з матеріалами справи під час провадження та могли зробити копії відповідних документів з метою подання заявником у подальшому заяви до Суду. Крім того, Уряд зазначив, що касаційні скарги були документами, складеними заявником. Отже, це була його провина, що він не зробив та не зберіг копії цих документів.

71. Уряд стверджував, що після закінчення провадження на національному рівні заявник та його родичі могли залучити захисника для отримання копій необхідних документів. У зв’язку з цим він посилався на той факт, що майно заявника не було конфісковано після його засудження, а він підтримував зв’язки зі Ск., який надавав йому правову допомогу у 2010 році (див. пункт 40). Уряд не надав жодної інформації щодо долі клопотання заявника від 26 серпня 2009 року про надання копій його касаційних скарг (див. пункт 38).

72. У відповідь на зауваження Уряду заявник стверджував, що коли ознайомлювався з матеріалами справи під час кримінального провадження, він не вважав за необхідне робити копії документів, оскільки думав, що суди не визнають його винним. Його родичі не мали права на доступ до матеріалів його справи та не мали можливості найняти захисника, оскільки вони вже багато сплатити Ск. за надану ним правову допомогу під час кримінального провадження. Крім того, заявник доводив, що Ск. відвідував його лише у 2006 та 2010 роках, і вони не підтримували зв’язок упродовж цього періоду. Проте коли у 2008 році він мав подати свою заяву до Суду, він потребував усіх відвідних документів; тому у своїх спробах забезпечити надання копій цих документів він повністю залежав від органів влади.

73. Суд зазначає, що неодноразово після закінчення кримінального провадження заявник, який відбував покарання у виді довічного позбавлення волі, звертався до суду, який відповідав за зберігання матеріалів його кримінальної справи, з клопотаннями про надання йому копій деяких документів, у тому числі зазначених касаційних скарг. Його клопотання були або відхилені як такі, що не мали законних підстав, або залишені без відповіді (див. пункти 35 – 39).

74. Суд зазначає, що факти, які лежать в основі цієї скарги, та наведені Урядом аргументи аналогічні тим, що вже призводили до встановлення порушення статті 34 Конвенції в інших справах проти України (див., наприклад, рішення у справах «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), заява № 16474/03, пункти 64 – 69, від 14 жовтня 2010 року та «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, пункти 103 – 109, від 26 липня 2012 року). Уряд не навів жодного аргументу, який би дозволив Суду дійти іншого висновку у цій справі. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Уряд не надав доказів, що після закінчення провадження заявник мав чинний договір зі Ск. або мав достатньо коштів для залучення захисника. У будь-якому разі Уряд не довів, що у світлі відповідних положень національного законодавства існування такого договору могло б забезпечити захиснику доступ до матеріалів справи заявника.

75. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що Україна не дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів з матеріалів його кримінальної справи для цілей його заяви до Суду.

Article V.III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

76. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

Section 5.01A. Шкода

77. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

78. Уряд не погодився.

79. З огляду на конкретні обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає, що встановлення порушення пункту 1 і підпункту «с» пункту 3 статті 6 та статті 34 Конвенції само собою становить справедливу сатисфакцію у зв’язку з моральної шкодою, якої зазнав заявник. Щодо порушення першого положення Суд не може робити припущення стосовно результату провадження у справі заявника. Встановлення порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у цій справі не означає, що заявника було засуджено помилково. Проте Суд зазначає, що стаття 445 КПК України та стаття 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», в принципі, передбачають можливість відновлення провадження у справі (див. рішення у справі «Закшевський проти України» (Zakhshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункти 50, 51 та 133,
від 17 березня 2016 року).

Section 5.02B. Судові та інші витрати

80. Заявник вимагав також 4 200 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

81. Уряд стверджував, що розмір компенсації, яку вимагав заявник, був надмірно великим.

82. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за розумне задовольнити вимогу заявника у повному обсязі та присудити йому суму в розмірі 3 350 євро, тобто 4 200 євро з вирахуванням 850 євро (сума, сплачена в рамках правової допомоги, див. пункт 2), в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді. Присуджена сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок захисника заявника,
пана Тарахкала, як зазначено заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288 та підпункт «а» пункту 12 резолютивної частини, ЄСПЛ 2016 (витяги).

Section 5.03C. Пеня

83. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує неприйнятними скарги на відсутність захисника під час допиту вранці 12 грудня 2004 року та неефективність наданої захисником правової допомоги, а решту скарг у заяві – прийнятними;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що держава-відповідач не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції;

4. Постановляє, що встановлення зазначених порушень само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 350 (три тисячі триста п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені на банківський рахунок його представника пана Михайла Тарахкала та конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 квітня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Источник Протокол

Публікації

Адвокатські практики

Напрямки

Адвокат

Податки

Бухгалтер

Фінансист

Для консультації заповніть форму