Заявниця мала спеціальний статус дитини війни, а з 2006 р. відповідно до українського законодавства отримала право на спеціальну надбавку до пенсії у розмірі 30 % мінімальної пенсії.
У 2008 р. Заявниця подала позов проти Пенсійного фонду України з вимогою здійснити перерахунок пенсії за період з 2006 по 2008 рр. та виплатити заборгованість. Суд частково задовольнив позов Заявниці, прийнявши рішення про перерахунок пенсії за окремі періоди (з 09 липня по 31 грудня 2007 р. та з 22 травня по 31 грудня 2008 р.) – у зв’язку з тим, що дію закону, який давав право на надбавки, було неодноразово призупинено законами про Державний бюджет, а механізм перерахунку пенсій не було затверджено Кабінетом Міністрів України протягом всього заявленого періоду. Разом з цим, Конституційний Суд України, встановив, що зміни та доповнення до основного законодавства не могли вноситися за допомогою законів про Державний бюджет.
Суд апеляційної інстанції змінив рішення суду першої інстанції, дійшовши висновку, що Заявниця у зв’язку з пропущенням строку звернення до суду мала право на перерахунок пенсії лише протягом одного періоду (11 по 31 грудня 2007 р.). Вищий адміністративний суд залишив рішення суду апеляційної інстанції без змін.
ЄСПЛ розглянув скаргу Заявниці щодо порушення її прав за період з 2 квітня по 31 грудня 2006 р.; щодо інших періодів ЄСПЛ відзначив, що Заявниця не довела наявності в неї «законних сподівань» щодо підвищеного розміру пенсії.
Аналізуйте судовий акт:
«Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), заяви № 68385/10 та № 71378/10
П’ЯТА СЕКЦІЯ
(CASE OF FILOZOFENKO v. UKRAINE)
(Заява № 72954/11)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
09 січня 2020 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Філозофенко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Андре Потоцький (André Potocki), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 03 грудня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 72954/11), яку 18 листопада 2011 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) громадянка України, пані Ліна Олексіївна Філозофенко (далі – заявниця).
2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
3. Заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на невиплату державою підвищення до її пенсії.
4. 11 липня 2018 року про зазначену скаргу було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до
пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.
Факти
I. {C}обставини справи
5. Заявниця народилася у 1938 році та проживає в Одеській області.
6. Заявниця має спеціальний статус «дитини війни» (особа, якій станом на 02 вересня 1945 року було менше 18 років) відповідно до Закону України «Про соціальний захист дітей війни», чинного з
01 січня 2006 року (далі – Закон України 2006 року). Відповідно до статті 6 зазначеного Закону вона мала право на отримання спеціального підвищення до її пенсії у розмірі 30% від мінімальної пенсії.
7. 11 грудня 2008 року вона звернулася до національних судів із позовом проти Управління Пенсійного фонду України, вимагаючи перерахувати відповідно до статті 6 зазначеного Закону її пенсію за 2006 – 2008 роки та виплатити їй залишок заборгованості.
8. 10 червня 2009 року Одеський окружний адміністративний суд частково задовольнив позов. Він встановив, що у 2006 році дію
статті 6 Закону України 2006 року було зупинено Законом України «Про Державний бюджет України на 2006 рік». Водночас згідно із внесеними до останнього Закону змінами, які набрали чинності
02 квітня 2006 року, Кабінет Міністрів України мав визначити порядок запровадження та виплати підвищення до пенсії. Однак у 2006 році такого порядку визначено не було, і вимоги заявниці стосовно
2006 року мали бути залишені без задоволення. Щодо її вимог стосовно 2007 та 2008 років суд зазначив, що у 2007 та 2008 роках дію статті 6 Закону України 2006 року було зупинено та до неї було внесено зміни Законами України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та «Про Державний бюджет України на 2008 рік», відповідно. Проте 09 липня 2007 року та 22 травня 2008 року Конституційний Суд України визнав таке зупинення дії і внесення змін неконституційними. У результаті суд постановив, що Управління Пенсійного фонду України мало перерахувати пенсію заявниці, проте лише за періоди з 09 липня до 31 грудня 2007 року та з 22 травня до
31 грудня 2008 року.
9. 01 листопада 2010 року Одеський апеляційний адміністративний суд частково змінив зазначену постанову. Він залишив без змін висновки суду нижчої інстанції щодо вимог заявниці стосовно
2006 року. Щодо її вимог стосовно 2007 та 2008 років він також підтвердив її право на підвищення пенсії за періоди з 09 липня до
31 грудня 2007 року та з 22 травня до 31 грудня 2008 року, але зазначив, що оскільки вона пропустила встановлений законом однорічний строк для звернення з позовом, вимоги щодо 2007 року мали бути задоволені лише за період з 11 до 31 грудня 2007 року.
10. 18 травня 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив останню постанову без змін.
II. {C}відповідне національне законодавство
11. Положення відповідного національного законодавства та практики наведені в рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), заяви № 68385/10 та
№ 71378/10, пункти 17 – 25, від 26 червня 2014 року).
ПРАВО
I. {C}стверджуване порушення статті 1 першого протоколу до конвенції
12. Заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на відмову національних судів задовольнити її вимоги щодо підвищення до пенсії за 2006 – 2008 роки у повному обсязі. Зазначене положення передбачає:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»
A. Доводи сторін
13. Уряд, передусім, стверджував, що заявниця подала свою заяву до Суду 23 січня 2012 року, тоді як остаточне рішення в її справі було ухвалено 18 травня 2011 року. Тому він вважав, що заява була подана з пропуском строку. В якості альтернативи Уряд вважав, що скарга заявниці була явно необґрунтованою. Щодо її вимог стосовно періодів з 01 січня до 09 липня 2007 року та з 01 січня до 22 травня 2008 року Уряд посилався на згадане рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), пункти 35 – 39), в якому Суд визнав подібні вимоги заявників щодо цих періодів неприйнятними. Стосовно періоду з 09 липня до 11 грудня 2007 року він вважав скаргу неприйнятною, оскільки заявниця пропустила строк для подання свого позову. Стосовно періоду з 02 квітня до 31 грудня
2006 року, то Уряд загалом назвав скарги заявниці щодо цього явно необґрунтованими.
14. Заявниця, насамперед, зазначила, що свій перший лист надіслала до Суду 17 листопада 2011 року, тобто протягом шести місяців з дня ухвалення остаточного рішення на національному рівні, а 23 січня 2012 року, у встановлений Судом строк, подала належним чином заповнений формуляр заяви. Отже, свою заяву вона подала вчасно. Заявниця також зазначила, що відмова національного суду задовольнити її вимоги щодо періодів з 01 січня до 31 грудня
2006 року, з 01 січня до 11 грудня 2007 року та з 01 січня до 22 травня 2008 року була незаконною та необґрунтованою.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
15. Передусім, стосовно доводу Уряду про стверджуване недотримання заявницею правила шестимісячного строку Суд зазначає, що свій перший лист до Суду заявниця надіслала
18 листопада 2011 року, тобто протягом шести місяців з дня ухвалення остаточного рішення на національному рівні, а повністю заповнений формуляр заяви – 23 січня 2012 року, строк встановлений Судом для заявниці у відповідь на її перший лист, відповідно до чинних на той момент Правил. Отже, Суд вважає, що заявниця подала свою заяву вчасно і відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції, та відхиляє заперечення Уряду з цього питання.
16. Щодо вимог заявниці про підвищення до пенсії за періоди
з 01 січня до 02 квітня 2006 року, з 01 січня до 09 липня 2007 року та з 01 січня 2008 року до 22 травня 2008 року Суд також зазначає, що у згаданому рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), пункти 35 – 39) він визнав подібні скарги заявників неприйнятними як явно необґрунтовані, оскільки заявники не довели наявності «законного сподівання» на підвищення рівня пенсії протягом зазначених періодів. Він не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі та так само відхиляє вимоги заявниці щодо зазначених періодів як явно необґрунтовані. Крім того, Суд зазначає, що вимогу заявниці щодо періоду з 09 липня до
11 грудня 2007 року національні суди залишили без задоволення як подану з пропуском строку. Суд не вбачає жодної свавільності у постановах судів стосовно цього періоду і також відхиляє скаргу заявниці щодо цього періоду як явно необґрунтовану.
17. Однак скаргу заявниці стосовно періоду з 02 квітня до 31 грудня 2006 року Суд не вважає явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною (див. згадане рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), пункти 40 і 41).
2. Суть
18. Суд нагадує, що в згаданому рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine) він встановив, що бездіяльність держави, тобто невизначення розміру підвищення до пенсії, яка мала виплачуватисья заявникам у період з квітня до грудня 2006 року, становила втручання в їхні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Уряд не навів жодних аргументів, щоб пояснити цю бездіяльності, яка тримала заявників у стані невизначеності. Таким чином, Суд не знайшов жодної причини, чому органи державної влади не вжили жодних дій для визначення розміру підвищення до пенсії заявників, і вважав, що це втручання було необґрунтованим і порушило зазначене положення (там само,
пункти 55 і 56).
19. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. З огляду на свою практику з цього питання Суд також вважає, що втручання у права заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у період з 02 квітня до 31 грудня 2006 року було необґрунтованим.
20. Отже, було порушено зазначене положення.
II. {C}ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
21. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
22. Заявниця вимагала 3 084,40 українських гривень (далі – грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди, ця сума нібито становила загальний розмір підвищення до пенсії, яке національні суди не визнали, та 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
23. Уряд стверджував, що ці вимоги були необґрунтованими.
24. Суд повторює, що його роль не полягає у підміні собою національних органів влади та обчисленні розміру підвищення до пенсії, яке мало бути виплачено заявниці у 2006 році, враховуючи відсутність будь-якого рішення органів державної влади щодо цього. Таким чином, Суд вважає, що більш доречним був би розгляд цього питання на стадії виконання цього рішення (див. згадане рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), пункт 64). З іншого боку, він присуджує заявниці 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди (там само, пункт 65).
B. Судові та інші витрати
25. Заявниця також вимагала 189,19 грн (приблизно 6 євро) в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у Суді. Вона надала поштові квитанції на суму, яка вимагалася.
26. Уряд вважав, що з наданих заявницею квитанцій неможливо було встановити, хто був платником поштових витрат, і закликав Суд відхилити цю вимогу.
27. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за доцільне присудити суму у розмірі 6 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.
C. Пеня
28. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо періоду з 02 квітня до 31 грудня 2006 року, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо зазначеного періоду;
3. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
- 900 (дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
- 6 (шість) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 січня 2020 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Остались вопросы? Обращайтесь!
