Посвідчення договорів відчуження жилих будинків та земельних ділянок

AGTL

26.07.2018

Основними нормативними актами, які регулюють земельні відносини в Україні, є Конституція України, Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року, Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, закони України «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 року, «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 року, «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року», «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 року, Укази президента України, зокрема «Про порядок розпаювання земель, що передані в колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям» від 8 серпня 1995 року тощо. Про це йдеться на сайті just.gov.ua.

Відповідно до Конституції  України в земельному законодавстві  України закріплено дві основні  форми права власності на землю  – суспільна (публічна) та приватна. Крім того, в складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди, а саме – державну власність на землю  та комунальну власність на землю. Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди: приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на земельну ділянку (землю) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, визначеними щодо неї правами. За Цивільним кодексом, право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Суб’єктами права власності на землю в Україні є: фізичні особи, юридичні особи (на землі приватної власності), держава (через відповідні органи державної влади — на землі державної власності,) територіальні громади (безпосередньо або через органи місцевого самоврядування — на землі комунальної власності). Іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) у порядку, передбаченому законодавством. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб’єктами права власності на землю у випадках, встановлених законодавством.

Відповідно до ст. 81 Земельного кодексу України, громадяни України набувають права власності на землю на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б)  безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
г)  прийняття спадщини;
ґ)   виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі

1. Приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
2. Одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних, комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
3. Одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації (п. 3 ст. 116 ЗК України).
Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути:

а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва;
б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.

Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати право власності на земельні ділянки у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу ,дарування ,міни ,іншими цивільно-правовими правочинами;
б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;
в)  прийняття спадщини.

Слід відзначити, що існують певні обмеження у праві власності іноземців та осіб без громадянства на землю в Україні. Так, вони можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. З наведеної норми випливають, принаймні, три істотні обмеження на право приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства в Україні –  воно може набуватися лише щодо: земель несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів; таких самих земель за межами населених пунктів з розташованими на них об’єктами нерухомого майна за умови належності останніх значеним суб’єктам на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть мати у приватній власності земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами громадянства, протягом року підлягають відчуженню (ст. 81 ЗК України).

Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати у власність ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, іншими цивільно-правовими угодами;
б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
в) прийняття спадщини;
г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;
б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.

Тут набуття іноземними юридичними особами права власності на земельні ділянки прямо пов’язується з придбанням об’єктів нерухомості па відповідних землях. Таким чином, передбачені законом підстави набуття права власності на земельні ділянки іноземними юридичними особами є більш обме-женими порівняно з такими щодо іноземних громадян та осіб без громадянства. Що стосується підстав придбання іноземними юридичними особами земельних ділянок у власність для зазначених цілей, то вони аналогічні підставам їх придбання іноземними громадянами та особами без громадянства.

Іноземні юридичні особи не можуть мати у приватній власності земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року (ст. 82 ЗК України).

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.

Земельний кодекс України також закріплює перелік земель, що не можуть передаватись у приватну власність. До них належать, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо), землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту, землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених законодавством, земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. До земель державної власності, які не можуть передаватись у кому-нальну власність, належать:

а)  землі атомної енергетики та космічної системи;
б) землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;
в) землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;
г) землі під водними об’єктами загальнодержавного значення;
ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
є) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;
є) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності;
ж) земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї).

До земель державної власності, що не можуть передаватись у приватну власність, крім перелічених вище, належать також землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених законодавством.

На практиці поширеними є ситуації, коли кілька осіб об’єднують свої земельні ділянки в єдиний об’єкт права власності, в результаті чого виникають відносини багатосуб’єктної приналежності землі. Такі відносини називають правом спільної власності (ст. 86 ЗК України). Земельна ділянка може перебувати у спільній власності  з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

  • при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок,
  • при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами,
  • при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами,
  • за рішенням суду.

Земельний кодекс (п. 2 ст. 89) закріплює вичерпний перелік випадків спільної сумісної власності.
У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

  • подружжя;
  • членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;
  • співвласників житлового будинку.

Цей перелік не підлягає розширеному тлумаченню, з чого можна зробити висновок, що в решті випадків при об’єднанні особами своїх земельних ділянок вони стають учасниками спільної часткової власності на землю, а також, що земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. При цьому в законодавстві не вказується гранична чисельність суб’єктів права спільної власності на земельну ділянку.

Відповідно до п. 4 ст. 89 Земельного кодексу співвласники земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісний власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частини.

Згідно з п. 2 ст. 127 ЗК України, продаж земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок. А відповідно до ст. 128, продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної, крім земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, та комунальної власності для потреб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підля-гають приватизації, здійснюється державними органами приватизації у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради, або державного органу приватизації.

Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, сільської, селищної міської  ради, державного органу приватизації про продаж земельної ділянки є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, крім земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України.    Продаж земельних ділянок, що перебувають у державній власності на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється державними органами приватизації за дорученням Кабінету Міністрів України та за погодженням з Верховною Радою України. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності територіальних громад, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється відповідними радами за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави та територіальних громад, іноземним юридичним особам допускається за умови реєстрації іноземною юридичною особою постійного представництва а правом ведення господарської діяльності на території України.

Іноземні держави, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність із земель державної або комунальної власності, подають клопотання до Кабінету Міністрів України.

Іноземні юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок, подають клопотання до Ради міністрів АРК, обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради і державного органу приватизації. До клопотання додається договір оренди землі, копія свідоцтва про реєстрацію іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України.

Розгляд клопотання і продаж земельних ділянок здійснюються сільськими, селищними, міськими радами після отримання погодження Кабінету Міністрів України. Розгляд клопотання і продаж земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації, здійснюються державними органами приватизації після отримання погодження Верховної Ради України.

Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.

Діюче законодавство визначає перелік правочинів щодо відчуження земельних ділянок, для яких встановлено нотаріальну форму посвідчення і які підлягають державній реєстрації. Це, зокрема:

  • – придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності;
  • – відчуження земельних ділянок, переданих громадянам у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва;
  • – придбання громадянами у місцевих рад земельних ділянок у власність для ведення сільського (фермерського) господарства понад площу, що передається безоплатно;
  • – договори купівлі-продажу, дарування, міни права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом;
  • – договори купівлі-продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності між відповідними державними адміністраціями, виконавчими комітетами, громадянами та юридичними особами України, у статутному фонді яких відсутня будь-яка частка майна, що знаходиться в загальнодержавній власності;
  • – договори купівлі-продажу ділянок несільськогосподарського призначення, на яких знаходяться об’єкти нерухомого майна, в тому числі об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти, приватизовані (відчужені) відповідно до законодавства України.

При посвідченні правочинів щодо відчуження земельних ділянок нотаріус повинен перевірити певні документи щодо права власності на земельну ділянку.

По-перше, згідно зі ст. 125 Земельного кодексу, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Таким документом є державний акт, що видається сільськими, селищними, міськими і районними радами. Форми державних актів зат-верджуються Кабінетом Міністрів України. Посвідчуючи договори відчуження землі, нотаріус повинен ретельно ознайомитись з підставами видачі такого акта.

При вчиненні цієї нотаріальної дії нотаріусу слід мати на увазі, що громадяни набувають право власності на землю також з інших правочинів, зокрема, успадковують, отримують в дар тощо. Документи, що посвідчують ці правочини, свідчать про набуття права власності на земельну ділянку.

Проте документом, що підтверджує права власності на земельну ділянку, є державний акт і тому його потрібно отримати і зареєструвати у визначеному законом порядку у відповідній раді.

По-друге, посвідчуючи такий правочин, нотаріус витребує довідку про грошову оцінку землі. Це потрібно, оскільки продаж земельних ділянок здійснюється за ціною, що встановлюється угодою сторін, але вона не може бути нижчою за грошову оцінку землі.

З аналізу статті 2 Закону України «Про оцінку земель» вбачається, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.

У випадках визначення вартості об’єкта оцінки при здійсненні інших цивільно-правових угод щодо земельних ділянок та прав на них проводиться експертна грошова оцінка.

Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель і видаються відповідним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Вимоги щодо експертної грошової оцінки земельних ділянок урегульовані Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 № 1531, та Порядком проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженим Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 09.01.2003 № 2.
По-третє, при посвідченні договору про відчуження земельної ділянки як самостійного об’єкта цивільних правовідносин нотаріус перевіряє відсутність (наявність) обмежень (обтяжень). Перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановленого обмеження (обтяження). Про встановлене обмеження (обтяження) та його зміст нотаріус зазначає в тексті договору.

При посвідченні договорів купівлі-продажу земельних ділянок державної та комунальної власності органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади до їх розмежування нотаріуси як правовстановлювальні документи приймають:
  • у межах населених пунктів — рішення відповідних органів місцевого самоврядування, погоджені з відповідними органами виконавчої влади;
  • за межами населених пунктів — розпорядження органів виконавчої влади, прийняті за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування.

Для посвідчення договору купівлі-продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності після визначення їх теж у натурі (на місцевості), нотаріусу, крім державного акта про право власності, подається рішення відповідного органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади. Таке рішення (розпорядження) має відображати протокол про проведений аукціон (конкурс). У разі якщо інформація, що міститься у рішенні (роз-порядженні), є недостатньою для посвідчення договору, нотаріусу подається належним чином оформлений протокол про проведений аукціон (конкурс).

Вимога щодо обов’язковості продажу земельних ділянок державної та комунальної власності на конкурентних засадах не розповсюджується на право викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.

Угоди про перехід права власності повинні містити:

а) назву сторін (прізвище, ім’я та по батькові громадянина, назва юридичної особи);
б) вид угоди;
в) предмет угоди (земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо);
г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;
ґ)  відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки;
д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо);
є)   договірну ціну;
є)   зобов’язання сторін.

Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення.

Нотаріально посвідчена угода про перехід права власності на земельну ділянку та документ про оплату є підставами оформлення відповідного державного акта про право власності на цю ділянку та її державної реєстрації.

Посвідчення правочинів щодо відчуження жилих будинків.

Основною ознакою розмежування нерухомих і рухомих речей є їх зв’язок із землею; так, відповідно до ст. 181 ЦК України, до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими є речі, які можна вільно пе-реміщувати у просторі.

До обмежень у праві власності на нерухоме майно, в тому числі жилі будинки слід віднести більш складний порядок набуття, переходу і припинення права власності на таке майно у вигляді встановлення обов’язкового нотаріального посвідчення і державної реєстрації права власності та правочинів, пов’язаних з нерухомим майном.

Під поняттям «відчуження нерухомості» слід розуміти здійснення правочинів, спрямованих на передачу права власності від однієї особи до іншої.

Відчуження таких об’єктів нерухомості, як житлові будинки, квартири, садові будинки, дачі, гаражі тощо, підлягає обов’язковій державній реєстрації. Спільним для них є також те, що під час їх відчуження нотаріус вимагає однотипні документи, перевіряє однакові відомості.

Однією з особливостей посвідчення правочинів з нерухомим майном є те, що ця нотаріальна дія провадиться за місцем знаходження такого майна угод про відчуження або заставу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

При посвідченні правочинів з нерухомим майном, як і при посвідченні будь-яких правочинів, нотаріус перевіряє всі необхідні документи, які передбачені чинним законодавством.

По-перше, відповідність правочину вимогам законності та відповідність угоди дійсним намірам сторін.

По-друге, встановлює особу громадян, обсяг їхньої дієздатності, наявність відповідних дозволів, перевіряє правоздатність юридичних осіб, повноваження представників та розглядає інші необхідні документи.

По-третє, перевіряє документи, які  підтверджують  право  власності, за наявності на них запису про реєстрацію та перевіряє відсутність заборон на відчуження нерухомого майна.

В Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі – Інструкція) зазначається: при нотаріальному посвідченні правочину про відчуження житлового будинку, а також іншого нерухомого майна, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, які підтверджують право власності  на вказане майно, та, у передбачених законодавством випадках, документів, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують.

Згідно з п. 62 Інструкції, право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди, що відчужуються, може бути підтверджене, зокрема, одним з таких документів або їх дублікатів:

  • нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, пожертви, довічного утримання (догляду), ренти, дарування, міни;
  • спадковим договором;
  • свідоцтвом про придбання арештованого нерухомого майна з публічних торгів;
  • свідоцтвом про придбання заставленого майна на аукціоні (публічних торгах);
  • свідоцтвом про право власності на об’єкти нерухомого майна;
  • свідоцтвом про право на спадщину;
  • свідоцтвом про право власності на частку в спільному майні подружжя;
  • договором про поділ спадкового майна;
  • договором про припинення права на утримання за умови набуття права на нерухоме майно;
  • договором про припинення права на аліменти для дитини узв’язку з передачею права власності на нерухоме майно;
  • договором про виділення частки в натурі (поділ);
  • іпотечним договором, договором про задоволення вимог іпо-текодержателя, якщо умовами таких договорів передбачено передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки;
  • рішенням суду;
  • договором купівлі-продажу, зареєстрованим на біржі, за наявності відмітки на ньому про реєстрацію відповідних прав тощо.

Проте цей перелік документів не є вичерпним. Зокрема, в Тимчасовому положенні про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженому Наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 р. № 7/5, містяться й інші правовстановлювальні документи, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна:

  • свідоцтва про право власності, видані органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді;
  • договори відчуження нерухомого майна, що перебуває у податковій заставі, укладені шляхом проведення цільових біржових чи позабіржових аукціонів з метою погашення податкового зобов’язання;
  • рішення судів, третейських судів про визнання права власності на об’єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об’єкти нерухомого майна, про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності;
  • акти про денаціоналізацію (демуніципалізацію) будівель;
  • витяг із нотаріально посвідченого договору, укладеного між житлово-будівельним кооперативом або членом цього кооперативу і місцевими органами виконавчої влади, про безстрокове користування відведеною земельною ділянкою і про будівництво багатоквартирного будинку з правом власності на окрему квартиру, за наявності акта про прийняття будинку в експлуатацію;
  • рішення товариського суду про розподіл майна колишнього колгоспного двору;
  • мирова угода, затверджена ухвалою суду;
  • рішення засновника про створення державної (національної) акціонерної компанії, державної (національної) холдингової компанії, відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі приватизації (корпоратизації), та акт приймання-передавання нерухомого майна або перелік зазначеного майна, наданий засновником чи державним органом приватизації;
  • свідоцтва про право власності, видані Державним управлінням справами, на житлові та нежитлові об’єкти суб’єктам, що беруть участь разом з Державним управлінням справами в будівництві нового житла.

Користуйтеся косультацією: Щодо прав та способів захисту земельних прав

Ці правовстановлюючі документи не зазначені в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, але їх власники також визнаються законними власниками нерухомості. Вочевидь, нотаріусу при вчиненні нотаріальної дії слід уважно віднестись до таких документів і рекомендувати їх обмін в БТІ на свідоцтва   на   спеціальних   бланках   (передбачено   наказом  Міністерства юстиції України «Про надання витягів, з Реєстру прав власності на нерухоме майно та оформлення свідоцтв про право власності на нерухоме майно на спеціальних бланках» від 20 вересня 2002 року № 84/5).

Отже, коли до нотаріуса звертаються за посвідченням правочину щодо відчуження нерухомого майна, яке розглядається, нотаріус зобов’язаний витребувати один з названих вище документів, що підтверджують право власності на це майно.

У ст. 182 ЦК України зазначається, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

В наш час існує складна система реєстрації прав на нерухомість. Так, маємо Реєстр прав власності на нерухоме майно, Державний реєстр правочинів, Державний реєстр іпотек, Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, які веде Мін’юст, а реєстраторами на місцях виступають Бюро технічної інвентаризації (БТІ) та державні й приватні нотаріуси. В основному державна реєстрація права власності на об’єкти нерухомого майна в Україні покладається на державні комунальні підприємства — БТІ. Така реєстрація є обов’язковою для всіх власників незалежно від форми власності. Бюро технічної інвентаризації реєструють:

  • житлові і нежитлові будинки, садові будинки, дачі, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках вулиць, площ і провулків під окремими порядковими номерами;
  • вбудовані в житлові будинки нежитлові приміщення (як частини цих будинків);
  • квартири багатоквартирних будинків.

Основною проблемою української системи державної реєстрації на теперішній час є відсутність єдиної системи реєстрації прав на нерухомість. Так, не дивлячись на прийняття 3 серпня 2004 р. Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (далі — Закон), що має на меті створити більш ефективну систему і порядок державної реєстрації прав на нерухомість, система органів державної реєстрації ще не створена, хоча він вже діє.

Відповідно до положень нового закону, державна реєстрація прав полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі — Державний реєстр) — це єдина державна інформаційна система, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обмеження, суб’єктів речових прав, технічні характеристики об’єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об’єктів нерухомого майна.

У ст. 4 Закону зазначається, що обов’язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме:

1)     право власності на нерухоме майно;

2)     речові права на чуже нерухоме майно:
а.    право володіння;
б.    право користування (сервітут);
в.    право постійного користування земельною ділянкою;
г.    право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
ґ.   право забудови земельної ділянки (суперфіцій);
д.    право користування нерухомим майном строком більше ніж один рік.
Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації згідно з цим Законом;

3)    обмеження речових прав.

Окремо потрібно розглянути реєстрацію правочинів щодо нерухомості. Так, відповідно до ст. 210 ЦК, правочин піддягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. До таких випадків належать: договір купівлі-продажу, міни земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири чи іншого нерухомого майна (ст. 657, 716 ЦК), договір передачі нерухомості під виплату ренти (ст. 723 ЦК), договір довічного утримання з передачею нерухомості (ст. 745 ЦК), договір найму (оренди) будівлі чи іншої капітальної споруди на строк більше року (ст. 794, 828 ЦК) і договір управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК). Причому такий правочин вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації. Державний реєстр правочинів веде Мін’юст, а реєстраторами на місцях вис-тупають державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси. Проте виникає така проблема: Державний реєстр правочинів створений, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 671 «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів», і повинен діяти до прийняття відповідного закону, тобто Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», ме-ханізм дії якого досі не відпрацьований. Також не ясно, чи підлягатимуть реєстрації тільки вищеназвані договори, чи усі договори з нерухомістю, що, до речі, не передбачено у ЦК. Зараз реєстрацією правочинів з нерухомістю також займається БТІ.

Таким чином, відповідний документ, що підтверджує право власності на нерухоме майно, повинен бути зареєстрований у порядку, передбаченому законом. Про те, на підставі якого з документів нотаріусом встановлено право власності відчужувача на об’єкт нерухомості, зазначається в тексті правочину;   в посвідчувальному написі нотаріус також вказує, що він перевірив  кому належить відчужувана нерухомість.

По-четверте, згідно зі ст. 55 Закону України «Про нотаріат», при посвідченні правочинів про відчуження або заставу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність обтяжень майна.

Так, наразі діє Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, затверджене Наказом Міністерства юстиції України від 9.06.1999 р. Проте в Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» передбачається створення Державного реєстру прав, який би включав Державний реєстр іпотек і Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, реєстрацію в яких нині проводять нотаріуси.
Державна реєстрація обмежень речових прав на нерухоме майно, як передбачено Законом, проводиться на основі таких документів:

  • договору застави (іпотеки) нерухомого майна;
  • ухвали суду про забезпечення позову;
  • рішення суду про звернення стягнення на нерухоме майно;
  • рішення суду про визнання власника нерухомого майна банкрутом;
  • постанови органів досудового слідства, державного виконавця про накладання арешту на нерухоме майно;
  • накладання заборони на відчуження нерухомого майна нотаріусом;
  • накладання заборони на відчуження нерухомого майна посадовою особою виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради в населених пунктах, де немає нотаріусів;
  • інших актів органів державної влади чи місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих відповідно до закону.

Нотаріус витребує витяг з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, що створений відповідно до Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 9.06.1999 р. № 31/5 (в майбутньому ці дані будуть включені до Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень). Такі витяги видаються тільки на запит державних чи приватних нотаріусів і свідчать про наявність чи відсутність обмежень та (або) арештів.

За наявності заборони правочин щодо відчуження майна, обтяженого боргом, посвідчується за згоди кредитора і набувача на переведення боргу на набувача. В такому випадку нотаріус вимагає від кредитора відповідну довідку (заяву).

При посвідченні правочинів щодо відчуження об’єкта нерухомого майна, серед співвласників якого є неповнолітні діти, їхні батьки (усиновителі) чи опікуни або представляють їхні інтереси (до досягнення 14-річного віку), або дають свою згоду на підписання ними договору (від 14 до 18 років). У будь-якому разі для посвідчення договорів потрібен письмовий дозвіл органу опіки та піклування, на території якого розташований об’єкт нерухомого майна. При цьому до органів опіки належать відповідні відділи і управління, районні державні адміністрації, виконавчі комітети сільських, селищних рад народних депутатів. Відсутність такого дозволу на відчуження нерухомого майна, що розглядається, може бути підставою для визнання правочину недійсним у разі виникнення судового спору.

Якщо органи опіки та піклування при цьому зобов’язують батьків, піклувальників або опікунів внести суму за продане нерухоме майно на банківський рахунок неповнолітньої чи недієздатної особи, чи придбати на неповнолітнього інше житло, нотаріус повинен перевірити виконання цієї вимоги і вказати про це в тексті договору.

Якщо відчужується нерухоме майно, яке є спільним сумісним майном подружжя, укладання правочину нотаріусом можливе лише за наявності письмової згоди другого з подружжя. Ця згода оформлюється або при особистому з’явленні особи до нотаріуса, який посвідчує угоду, або подається заявою, в якій справжність підпису засвідчена в установленому порядку. Підпис на заяві про згоду на відчуження нерухомості завіряється у нотаріуса.

По-п’яте, крім правовстановлювального документа на об’єкти нерухомого майна, що розглядаються, нотаріус вимагає витяг з  реєстру  прав  власності БТІ, а в сільській місцевості, де інвентаризація не проведена, — довідку відповідного органу місцевого самоврядування з викладенням характеристики відчужуваного нерухомого майна (передбачено Наказом Міністерства юстиції України «Про надання витягів з Реєстру прав власності на нерухоме майно та оформлення свідоцтв про право власності на нерухоме май-но на спеціальних бланках» від 20 вересня 2002 року № 84/5).

Подання витягу з реєстру прав власності є обов’язковим для посвідчення правочинів з відчуження майна, що розглядається. Вона видається конкретній особі (власнику чи співвласнику майна) і містить інформацію про адресу та реєстраційний номер визначеного об’єкта власності, назви юридичних осіб чи ПІБ фізичних осіб, що зареєстровані власниками об’єкта нерухомого майна, посилання на документи, які підтверджують їхнє право власності, часткову участь кожного співвласника у спільній власності, а також посиланням на мету, з якою ця особа просила видати документ. Витяг також вміщує технічну харак-теристику нерухомості, зокрема, найменування усіх будівель і споруд, їх літерування, матеріали стін кожної будівлі та споруди, розміри житлової та нежитлової площі, вартість цього об’єкта за даними інвентаризації, в тому числі з урахуванням діючої індексації на процент зношеності. Основні відомості щодо об’єкта нерухомого майна, яке відчужується, нотаріус зазначає в договорі як відомості, що ідентифікують об’єкт.

Витяг з реєстру прав власності підписується посадовою особою, яка її склала, керівником БТІ та скріплюється печаткою бюро. Термін дії витягу становить три місяці з дня його видачі.

Значення відомостей, що містяться у витягу полягає у тому, що на його основі нотаріус визначає, чи немає в цьому об’єкті самовільних переобладнань, прибудов тощо. Так, якщо розміри загальної та житлової площі або перелік господарчих будівель і споруд, наведені у витягу, не збігаються з інформацією у правовстановлюючому документі, то на підставі цього можна зробити висновок про самовільне зведення споруди, перебудову.

Якщо власник майна, що розглядається, здійснив або здійснює його перебудову чи прибудову, у тому числі перепланування житлового будинку, переобладнання нежитлового приміщення в житлове і навпаки, або звів чи зводить господарські, споруди без установленого дозволу або без належно затвердженого проекту чи з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, нотаріус вимагає подання рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл здійснити перебудову, прибудову, перепланування чи звести господарські, побутові будівлі та споруди. За відсутності такого рішення нотаріус відмовляє в посвідченні договору відчуження житлового будинку, власником якого здійснено таку перебудову, прибудову, переобладнання чи зведено господарські побутові будівлі та споруди.

Якщо з поданих нотаріусу документів випливає, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудоване (або будується) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, нотаріус відмовляє в посвідченні договору відчуження житлового будинку та іншого нерухомого майна.

У разі відчуження всього об’єкта нерухомого майна правовстановлюючий документ, витяг з реєстру  прав  власності і довідка про відсутність заборони на відчуження нерухомого майна залишаються у провадженні нотаріуса за конкретним договором.

Відступлення права вимоги (за ЦК УРСР – уступка вимоги, в літературі – цесія) являє собою договірну передачу зобов’язальних вимог первісного кредитора (цедента) новому кредиторові (цесіонарію). Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між цедентом та цесіонарієм.

Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 512 Цивільного кодексу України самостійною підставою заміни кредитора у зобов’язанні є правонаступництво. Цивільному праву відомі дві форми правонаступництва – універсальне та сингулярне.

При універсальному правонаступництві до правонаступника разом з правами первісного кредитора переходять і його обов’язки. Найбільш поширеними випадками універсального  правонаступництва у сучасному цивільному праві є спадкове правонаступництво і правонаступництво в разі реорганізації юридичної особи. При сингулярному правонаступництві до правонаступника переходить тільки певне право кредитора, як, наприклад, при договірній передачі прав вимоги (цесії).

Таким чином, вбачається, що законодавець, закріплюючи правонаступництво як  самостійну підставу заміни кредитора, мав на увазі саме універсальне правонаступництво.

Підставою заміни кредитора внаслідок правонаступництва (так само як і внаслідок виконання зобов’язання за боржника поручителем, майновим поручителем або іншою третьою особою) буде пряма вказівка акта цивільного законодавства (ч.3 ст.11 ЦК України), а також настання певних обставин, які мають юридичне значення (наприклад, припинення юридичної особи шляхом реорганізації).

Пункт 3 ч.1 ст. 512 ЦК України як самостійну підставу заміни кредитора встановлює виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем). Зазначена норма в частині переходу прав кредитора до поручителя, який виконав зобов’язання за боржника відповідає змісту ст. 139 ЦК УРСР. Водночас законодавством України про заставу не було врегульовано ситуацію, коли заставодавець, що не є боржником за основним зобов’язанням (майновий поручитель), виконував його обов’язок перед кредитором. Зазначена норма ЦК України усуває наведену прогалину в регулюванні заставних правовідносин.

Новелою для цивільного законодавства України є закріплення в тексті чинного ЦК такої підстави переходу прав кредитора, як виконання обов’язку боржника третьою особою. Відповідно до ст. 528 ЦК України зобов’язання може бути виконане не тільки самим боржником, але й третіми особами. У цьому разі кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою. Необхідно зазначити, що в законі передбачаються випадки, коли таке виконання за боржника третьою особою не припиняє зобов’язання, але тягне за собою заміну кредитора. У теорії цивільного права виконання зобов’язання (платежу) із вступом третьої особи в права кредитора дістало назву суброгації.

Суброгація відрізняється від регресних зобов’язань. Основна відмінність суброгації від регресу полягає в тому, що при суброгації переходить існуюче право з усіма його забезпеченнями, а регрес породжує нове право. Регрес не право виникає автоматично у випадках, зазначених у законі, після припинення головного зобов’язання внаслідок його виконання третьою особою. При суброгації третя особа вступає в існуюче зобов’язання, витісняючи з нього первісного кредитора.

Не можна погодитися з непоодинокими випадками ототожнення українськими науковцями поняття “цесії” з поняттям “заміни кредитора у зобов’язанні”. Заміна кредитора у зобов’язанні є родовим поняттям по відношенню до цесії (відступлення права вимоги за договором).

Особливо слід зазначити, що цесія і суброгація є самостійними підставами заміни кредитора у зобов’язанні. Відтак, юридично некоректними слід визнати твердження, що правовим наслідком суброгації є цесія.

Навпаки, правовим наслідком і суброгації, і цесії, і універсального правонаступництва є заміна кредитора у зобов’язанні.

Заміна осіб у зобов’язанні пов’язана з тим, що попередні учасники зобов’язань вибувають з цих відносин, а їх права та обов’язки у повному обсязі переходять до суб’єктів, які їх замінюють. Заміна осіб у зобов’язанні може набувати форми заміни кредитора або заміни боржника.

Заміна кредитора – це уступка кредитором своїх прав вимоги за зобов’язанням іншій особі. Вона має назву цесії. Кредитор, який поступається своїм правом вимоги за зобов’язанням третій особі, називається цедентом, а особа, якій кредитор поступається своїм правом вимоги за зобов’язанням – цесіонарієм. Для цесії (уступки вимоги) необхідною є угода між старим і новим кредитором, тобто між цедентом і цесіонарієм. Згоди боржника на здійснення цесії не потрібно, оскільки вона ніякою мірою не погіршує його становище. Дійсно, для боржника не має значення кому передавати виконання зобов’язання – старому чи новому кредиторові. Якщо у зв’язку з цесією (заміною кредитора) необхідні додаткові витрати боржника для виконання, ці витрати відносяться на рахунок кредитора. Крім того, на підставі ст. 200 ЦК України боржник зберігає всі заперечення проти нового кредитора, які він міг протиставити попередньому кредиторові. Так, якщо продавець продав річ покупцеві, а потім передав свої права вимоги третій особі (відбулася заміна кредитора – цесія), покупець зберігає відповідні права, які належать йому в договорі купівлі-продажу щодо нового учасника цих відносин. За умов, коли покупець знайде в придбаній речі дефекти, він вправі посилатися на них при розрахунках з новим учасником договору купівлі-продажу – цесіонарієм. Проте, хоч при уступці вимоги згоди боржника не потрібно, старий кредитор (цедент) зобов’язаний повідомити боржника про цесію, яка відбулася, а також передати документи, які засвідчують право вимоги, новому кредиторові (цесіонарію). У противному разі відповідно до ст. 199 ЦК України боржник може виконати зобов’язання старому кредиторові і не нестиме відповідальність перед цесіонарієм, який набуває права витребувати виконання лише від цедента, а не від боржника.

Вимога, що передається іншій особі в порядку цесії, переходить до нього в тому обсязі, в якому вона раніше належала цедентові. Для цесіонарія зберігають силу всі засоби забезпечення зобов’язання (застава, завдаток, порука тощо) відповідно до ч. З ст. 197 ЦК України. Якщо боржник ухиляється від виконання, то тільки до нього і може бути пред’явлена вимога з боку цесіонарія. Однак при уступці вимоги щодо фактично недійсного, неіснуючого зобов’язання перед цесіонарієм відповідатиме цедент, тобто попередній кредитор. Інакше кажучи, цедент відповідає перед цесіонарієм за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання цього зобов’язання боржником (ч. 2 ст. 197 ЦК).

За загальними правилами ЦК України, цесія може застосовуватися у будь-яких зобов’язаннях, винятки встановлені лише для вимог, уступка яких суперечить закону, договору, який може виключати уступку будь-якої вимоги або якщо вимога пов’язана безпосередньо з особою кредитора (ч. 1 ст. 197 ЦК). Так, ч. 2 ст. 197 ЦК У країни безпосередньо забороняє уступку вимоги про відшкодування майнової шкоди, яка спричинена ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті.

Відповідно до ч. 2 ст. 512 ЦК України заміна кредитора може відбуватися і з інших підстав, встановлених у законі. В ЦК України містяться норми, відповідно до яких права кредитора можуть бути переведені на іншу особу на підставі судового рішення. Так, зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Аналогічною правовою можливістю законодавець наділив власника земельної ділянки  у разі порушення його переважного права придбання права користування цією земельною ділянкою (ст. 411 ЦК), а також наймача житла у випадку порушення його переважного права на укладення договору найму житла на новий строк (ст. 822 ЦК). Вбачається, що переведення прав кредитора (його заміна) в наведених випадках повною мірою відповідає ч.2 ст. 512.

В інших випадках порушення переважного права (наприклад, порушення переважного права учасника товариства з обмеженою відповідальністю на придбання частки іншого учасника в майні товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 147 ЦК), члена виробничого кооперативу на придбання паю іншого члена кооперативу (ст. 166 ЦК), заставодержателя одержати задоволення з вартості заставленого майна (ст. 572, 588 ЦК)) у суду відсутні правові підстави для переведення прав кредитора на особу, переважне право якої порушено. За таких умов зазначена особа вправі використовувати інші способи захисту своїх цивільних прав та інтересів відповідно до ст. 16 ЦК України.

Норма, що міститься в ч. 3 ст.512 ЦК України, за якою кредитор не може бути замінений, якщо така заміна суперечить договору або закону, не є новою для цивільного законодавства України. Аналогічні правила були в усіх попередніх кодифікаціях українського цивільного законодавства (ЦК УРСР 1922 р., ЦК УРСР 1963 р.).

Договірна передача зобов’язальних вимог кредитора всупереч положенням первісного договору або всупереч законодавчій забороні є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України.

У сучасних умовах у зв’язку з активним запровадженням ринкових принципів господарювання інститут цесії значно поширився у підприємницьких відносинах.

Внаслідок переведення боргу (заміни боржника) попередній боржник вибуває із зобов’язання і замінюється новим. Для переведення боргу безперечно потрібна згода нового боржника, оскільки якщо договір як вольовий акт не може вчинятися без волевиявлення кожного із контрагентів, то тим більше не можна поза своєю волею стати боржником уже існуючого зобов’язання. Але переведення боргу не можна здійснити і без згоди кредитора. Цим переведення боргу відрізняється від цесії (уступки вимоги). Таке положення зрозуміло, оскільки для боржника зазвичай не має значення особа кредитора, якому він має вручити виконання, але для кредитора не однаково, хто буде виступати перед ним як боржник, оскільки виконання безумовно залежить і від платоспроможності боржника та від інших ознак, які характеризують особу боржника. Саме виходячи з цього, на підставі ч. З ст. 201 ЦК України і порука, і застава, встановлені третьою особою на забезпечення виконання зобов’язання, з переведенням боргу припиняються, якщо поручитель або заставодавець не висловили своєї згоди відповідати також і за нового боржника.
Новий боржник має право виставляти проти вимог кредитора всі ті заперечення, які основані на відносинах між кредитором і первісним боржником (ч. 2 ст. 201 ЦК).

Сфера застосування переведення боргу обмежується тими самими межами, що встановлені для цесії. Стосовно форми уступка вимоги і переведення боргу підпорядковуються загальним правилам, які встановлені щодо форми правочину.

Так, ст. 202 ЦК України передбачає, що уступка вимоги і переведення боргу, які основані на правочині, здійсненій у письмовій формі, мають бути також вчинені у простій письмовій формі. Однак невиконання цієї умови не тягне за собою недійсності правочину про уступку вимоги або переведення боргу. В цьому разі застосовуються загальні правила, передбачені ст. 46 ЦК України.

Также читайте:

Остались вопросы? Обращайтесь!

Публікації

AGTL

29.11.2020

Пенсія військовослужбовця: чому суд може відмовити у перерахунку

КАС відмовився перерахувати пенсію військовослужбовцю, оскільки довідка про доходи не містила цікавої інформації. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 580/2417/19 відмовив колишньому військовослужбовцю у…

Читати далі...

AGTL

28.11.2020

Огляд місця події чи обшук: ККС визначиться, чи є протокол огляду автомобіля допустимим доказом

ККС: за відсутності ухвали слідчого судді результати огляду автомобіля не можуть бути визнані допустимими доказами. Верховний Суд дійшов висновку, що кримінальне провадження (справа № 359/8596/15-к) необхідно передати на розгляд об`єднаної…

Читати далі...

AGTL

27.11.2020

Що має містити касаційна скарга, стало відомо із постанови КГС ВС

КГС вирішив, що посилання на неправильне застосування судами норм права без посилання на висновки ВС недостатньо. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі № 904/3807/19 розтлумачив, як правильно…

Читати далі...

AGTL

26.11.2020

Оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису: позиція ВС

Цивільна відповідальність за незаконно вчинений виконавчий напис покладається не на нотаріуса, а на особу, яка зверталася за виконавчим написом. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного…

Читати далі...

AGTL

25.11.2020

Що повинні виявляти суди, досліджуючи боргові розписки чи договори позики

Наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов’язання не виконане. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової…

Читати далі...

AGTL

24.11.2020

Позапланові перевірки Держпраці: позиція КАС ВС

Коли рішення Держпраці за результатом перевірки суб’єкта господарювання не породжує будь-яких правових наслідків. Рішення прийняті органами Держпраці за результатом перевірки суб’єкта господарювання, якщо така перевірка була призначена та проведена з…

Читати далі...

AGTL

23.11.2020

Анулювання спеціального дозволу на користування надрами: позиція Верховного Суду

Верховний Суд визначив підстави для звернення Державної служби геології та надр до адмінсуду з позовом про анулювання спеціального дозволу на користування надрами. У разі невиконання надрокористувачем вимог припису, виданого Державною…

Читати далі...

AGTL

21.11.2020

ВС роз’яснив, чи є надання останнього слова без присутності захисника істотним порушенням

Надання останнього слова без присутності захисника: позиція ВС. Хоча надання останнього слова і відбулось без присутності захисника, це порушення не є істотним у розумінні ст. 412 КПК, адже воно не…

Читати далі...

AGTL

20.11.2020

Верховний Суд висловився щодо оформлення права власності на майновий пай

Право власності на майновий пай посвідчується відповідним свідоцтвом, вирішення питання про видачу якого, перебуває в компетенції сільської, селищної або міської ради. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати…

Читати далі...

AGTL

19.11.2020

Верховний Суд висловився щодо стимулювання продажу тютюнових виробів

За яких умов послуги, пов’язані із забезпеченням наявності тютюнових виробів у торгових точках, не розцінюється як захід, спрямований на стимулювання продажу тютюну. Факт укладення договору про надання послуг із забезпечення…

Читати далі...

Адвокатські практики

Напрямки

Будь ласка, використовуйте цю кнопку, щоб зв'язатися з нами!

Кнопка зв'язку