Усвідомлення необмеженої свободи в ухваленні рішень з земельних питань притаманне фактично всім органам влади, що мають повноваження з розпорядження землями в Україні. Таку свободу орган влади пояснює наявністю у нього так званих дискреційних повноважень з правом вільного вибору між позитивним та негативним для заявника рішенням.
Пересвідчитись у цьому не складно, ознайомившись з десятком-другим судових рішень з Єдиного державного реєстру судових рішень. Є масовими випадки, коли органи Держгеокадастру відмовляють у задоволенні таких клопотань громадян, виходячи за межі вичерпного переліку підстав для відмови, наведеного у вищевказаній нормі. Заявник звертається до суду за захистом свого права, розраховуючи на ефективний захист своїх прав, та просить суд зобов’язати орган влади прийняти рішення, яким надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою. Суд, в свою чергу, у переважній більшості випадків стає на захист прав органу влади, вважаючи їх дискреційними.
Визнаючи дію чи бездіяльність останнього незаконною, суд обмежується лише зобов’язанням органу влади повторно розглянути клопотання заявника. Відтак, створюється ситуація ходіння по колу. Таке судове рішення не відповідає принципу ефективного судочинства і заявник при повторному розгляді клопотання знову отримує відмову органу влади і змушений повторно звертатись до суду з одного і того ж питання.
Усвідомлення того, що повноваження органів влади за ст.118 Земельного кодексу України не є дискреційними, дозволяє ефективно захищати гарантовані державою права громадян на землю (також див. постанову Верховного суду від 11 квітня 2018 року у справі №806/2208/17).
Источник: protokol.com.ua
