При застосуванні конфіскації майна в кожному конкретному випадку суд має не тільки посилатися на наявність для цього формальних підстав.
При застосуванні конфіскації майна в кожному конкретному випадку суд має не тільки посилатися на наявність для цього формальних підстав, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».
До такого висновку дійшов Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 133/2968/18.
Обставини справи
У ході слухання кримінального провадження судом першої інстанції громадянин України повністю визнав свою винуватість у вчиненні злочину передбаченого ч.3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185 КК України.
Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 368, п .1 ч. 4 ст. 374 КПК України місцевий суд, вирішуючи питання про долю речового доказу – автомобіля, належного особі на праві власності, пославшись на те, що машина не підпадає під ознаки, зазначені в п.1 ч.9 ст. 100 КПК України, ухвалив рішення залишити авто власнику, оскільки засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення мають зберегти на собі сліди злочину.
Не погоджуючись із таким рішенням місцевого суду в частині вирішення долі речового доказу (автомобіля), прокурор подав до апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на положення п. 1 ч. 9 ст. 100 КПК України, просив змінити вирок місцевого суду та конфіскувати автомобіль, оскільки він використовувався як знаряддя вчинення умисного корисливого злочину.
Вінницький апеляційний суд змінив вирок місцевого суду року у частині вирішення питання про долю речових доказів: автомобіль ВАЗ – постановив конфіскувати.
Однак із таким висновком апеляційного суду колегія суддів касаційного суду погодитися не може з огляду на таке.
Висновок Верховного Суду
Частиною 1 ст. 98 КПК України передбачено, що речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, які були об`єктом кримінально-протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально-протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Також ВС підкреслив, що відповідно до положень ч. 9 ст. 100 цього Кодексу питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, наданих суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.
Санкція ч.2 ст. 185 цього Кодексу передбачає покарання за вчинення цього злочину у виді арешту на трок від трьох до шести місяців або обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк.
Водночас ВС зауважив, що згідно зі статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції з прав людини і основоположних свобод, кожна фізична чи юридична особа має право на повагу до своєї власності. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини застосування конфіскації майна в конкретному випадку буде відповідати вимогам ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції не просто за умови, якщо така конфіскація формально ґрунтується на вимогах закону, але й за умови, що така законна конфіскація у даній конкретній ситуації не порушує «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб».
Отже, при застосуванні конфіскації майна в кожному конкретному випадку суд має не тільки послатися на наявність для цього формальних підстав, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».
Вирішуючи долю речового доказу у кримінальному провадження – автомобіля марки ВАЗ – 21124, апеляційний суд у повній мірі не врахував вищевикладених положень національного права та практики тлумачення й застосування положень міжнародного законодавства, належним чином не врахував даних про особу засудженого, те, що він скоїв незакінчений замах на вчинення злочину середньої тяжкості, а також вартість транспортного засобу, яка значно перевищує розмір завданих матеріальних збитків, тобто є неспіврозмірною.
З огляду на викладене ВС вважає, що рішення апеляційного суду про конфіскацію автомобіля є неправильним, оскільки застосування конфіскації в даному випадку становитиме непропорційне втручання в право особи на мирне володіння майном, гарантованого ст.1 Протоколу №1 до Конвенції.
Чи зобов’язаний приватний виконавець передавати виконавче провадження: рішення ВС
Вирок суду як доказ реальності/нереальності здійсненої операції: невизначеність позиції ВС
Велика Палата ВС застосувала практику ЄСПЛ щодо виселення з житлового приміщення
Систематизовані постанови ВП ВС у справах цивільної юрисдикції
