Верховний Суд вирішив колізію законів на користь особи щодо збереження за працівниками, призваними на строкову військову службу, робочого місця та середнього заробітку.
Після прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 15 січня 2015 року № 116-VIII та внесення змін до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за працівником, призваним на військову строкову службу, на весь період служби, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), а також середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності.
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши у касаційному порядку адміністративну справу за позовом юридичної особи-роботодавця до Головного управління Держпраці (ГУ Держпраці) про визнання протиправною та скасування постанови.
Суть цієї справи полягає у тому, що під час проведення ГУ Держпраці перевірки на підприємстві було виявлено порушення трудового законодавства, яке полягало у тому, що працівникові, якого було призвано на строкову військову службу до лав Збройних Сил України, середній заробіток на підприємстві не зберігався та не виплачувався, що, на думку Держпраці, є порушенням вимог статті 119 Кодексу законів про працю України (КЗпП України). На цій підставі ГУ Держпраці винесено постанову про накладення штрафу на підприємство.
Вважаючи цю постанову протиправною, позивач звернувся із позовом до суду. Свої позовні вимоги обґрунтував тим, що положення статей 36, 119 КЗпП України на момент виникнення спірних правовідносин не містили гарантій щодо збереження за працівниками, призваними на строкову військову службу, робочого місця та середнього заробітку.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні адміністративного позову відмовили, виходячи з того, що працівник підприємства був призваний до лав Збройних Сил України на строкову військову службу у квітні 2015 року, тобто після набрання чинності Законом № 116-VIII, яким закріплено відповідні гарантії для таких працівників.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду погодилась з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи, зокрема, положення статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.
Крім того, Суд врахував, що стаття 119 КЗпП України відсилає до законів України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», якими визначаються гарантії та пільги для працівників, що проходять службу відповідно до цих законів.
Притім, посилання підприємства на пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України (в редакції, що діяла на час призову працівника на строкову військову службу), відповідно до якого призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, є підставою припинення трудового договору, Верховний Суд визнав помилковим, оскільки саме Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» є спеціальним у спірних правовідносинах, а тому для урегулювання спірних правовідносин слід керуватися саме останнім.
Виходячи з вищезазначеного, Верховний Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу, оскільки саме цей Закон визначає гарантії збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку. Вирішуючи питання щодо звільнення працівника із займаної посади у зв`язку з призовом на строкову військову службу, слід керуватись частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», яка гарантує збереження за призовником займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.
Постанова Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 804/9077/16 (адміністративне провадження № К/9901/38604/18) доступна за посиланням.
Читайте также:
- Самовільне зайняття земельної ділянки: коли настає відповідальність
- Надіслані лише електронною поштою до суду заяви повертають без розгляду: ухвала КЦС ВС
- КГС ВС: провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього
- Чи зможуть державні органи звертатися з позовами до адмінсудів: які зміни чекають на КАСУ
